Тиша , яка говорить

Аля прокинулася раніше, ніж зазвичай. У будинку панувала не просто тиша — це була тиша глибока, тиша всередині. Така, яка приходить рідко. Вона лежала, дивлячись у стелю, дозволяючи думкам текти, не спиняючи їх. Світ ніби завмер, як кадр з фільму, й у цій нерухомості вона нарешті почула себе.

Поруч миготів екран телефону. Сповіщення сипалися одне за одним, але Аля не поспішала брати його до рук. Колись її ранок починався інакше: Що я сьогодні зніму? Що виставлю? Як відреагують люди? Але щось змінилося. Вона не могла точно сказати, коли саме — можливо, в той момент, коли фотографії перестали викликати емоції, а в душі стало порожньо. Або — навпаки — коли ця порожнеча перетворилась на простір для чогось справжнього.

Вона встала і підійшла до вікна. За склом сіріли весняні хмари, ніби намагались затримати сонце.

«Якщо в природі є місце для м’якої, туманної погоди, то чому я вимагаю від себе бути завжди сонцем?» — промайнуло в голові.

І з цією думкою стало трохи легше.

На кухні її вже чекав Луї — потерся об ногу й сів поруч. Його спокій був зараз особливо цінним: він не ставив запитань, не чекав історій, не вимагав нічого. Просто був поряд. Ася сьогодні не з’явилась. Аля знала — вона десь у своєму затишному куточку. Здається, вони з Луї мовчки погодилися, що цей ранок — про тишу.

З чашкою кави в руках Аля сіла за стіл і відкрила блокнот. Раніше він лежав без потреби — для нотаток, списків, дрібниць. Але сьогодні вона відкрила його, як відкривають двері до себе.

Вона довго дивилась на першу сторінку, перш ніж написати:

“Я загубила себе, але тепер починаю знову шукати. І цього разу — не для чужих очей, а для себе.”

Ці слова видихнули з неї напругу. Вперше за довгий час вона не намагалась бути кимось. Вона просто була.

І це було найцінніше, що могло з нею трапитися того ранку.

Підвівши очі до вікна, вона помітила: сонце таки пробилось крізь хмари. Не яскраво, не нав’язливо. Просто… було.

Як і вона.

Історія тільки починалася. Аля ще не знала, куди вона її поведе, але точно знала одне: вона більше не боїться тиші. Бо саме в ній почула свій справжній голос.