Фраент

Я кліпнула очима, але дракон нікуди не зник. Він був прямісінько переді мною і його дихання лоскотало мою шкіру. Надто реально для галюцинації, еге ж? Чи все ж це сон?

— Кассандро, досить вже так пильно роздивлятися, — сказав дракон, коли трохи відступив назад.

— Ну, це ж сон. Тож можу роздивлятися тебе, скільки хочу!

Зрештою, я знала, що це був сон. В реальному світі драконів не існує. Ну, принаймні, не на Землі.

— Ти знайшла принцесу? — запитав мене Фраент і от тут я зрозуміла, що це таки не плід моєї уяви, а відбувається насправді. Адже після повернення до Лліріану я мала вирушити на пошуки латариніанської принцеси. Проте, все сталося інакше – я втратила сили, а ще мене викрав божевільний вампір.

— Я… Я не можу її знайти, — тихо сказала я у відповідь. Зрештою, Фраент же не міг знати чи я кажу правду, так?

— Чому? Тобі щось стало на заваді?

Ага. Відсутність моїх сил. Ось саме це й стало мені на заваді в пошуках принцеси. От тільки чи варто зараз казати про це дракону?

— Ну…

— Кассандро, кажи вже. Я бачу, що ти щось приховуєш від мене.

От же зараза! Таки здогадався. Нічого від нього не приховаєш. Втім, якщо скажу йому правду, він же мене не з’їсть, так? Принаймні я на це сподіваюся.

— Ну, я… Здається, я втратила свої здібності.

І тут запала тиша. Така напружена, що я навіть забула як дихати, поки чекала на реакцію дракона. Ну що, пані та панове, робимо ставки! Або мене зараз з’їсть кровожерливий дракон, або ж будуть сварити як маленьку дитину, коли та щось накоїла.

Втім, я не вгадала. Наступної миті дракон опустився на свої лапи і огорнув мене своїм хвостом, наче намагався обійняти мене таким чином. Його блакитні очі уважно дивилися на мене, а я подумки лічила хвилини, очікуючи його реакції.

— Мені шкода, що так сталося, Кассандро, — нарешті сказав Фраент. І от тут я зрозуміла, що придумала собі бог знає чого в своїй голові.

— Справді?

— Так. Зрештою, це може трапитися з будь-ким. Навіть я колись пройшов через щось подібне і то були важкі часи. Але твої здібності можна повернути, якщо знати як саме.

— Ну, мені сказали те саме. Тільки спосіб, який обрав цей покидьок, мені аж ніяк не подобається.

— Розповіси? — запитав дракон.

І я розповіла. І про викрадення, і про Таріка, і про так звані спроби повернути мені мій дар. Дракон сердито пирхнув, від чого я здригнулася. Зрештою, я почувалася крихіткою поруч із таким велетнем.

— Цей вампір грає в небезпечні ігри. Тобі треба бути обережною з ним, Кассандро, враховуючи той факт, що він емпат.

— Чому? Тобто я маю на увазі, що й так очевидно. Він же вампір! Але чому я маю боятися того, що він емпат?

— Емпати — то страшні істоти, Кассандро. Вони бувають різними. Є ті, хто використовує свої сили, аби допомогти людям — забирають їх біль та дарують мир та спокій. А є ті, хто зловживає своїм даром. Колись один з представників емпатів став на бік темряви. Замість того, щоб допомоги другу і забрати його біль, коли той помирав, він почав поглинати його і таким чином він живив свою енергію. Так з’явився перший Пожирач душ. Вони зустрічаються рідко. Але чим більше вони харчуються емоціями своїх жертв, тим більше ризик, що вони можуть вбити. Гадаю, що цей Тарік, якраз і є тим, кого варто остерігатися.

— Але як?

— Намагайся приховувати найпотужніші свої емоції. Навіть якщо це біль, Кассандро. Для пожирачів біль є найбільш спокусливим серед емоцій. Для них це як наркотик.

— Але саме це я й не можу приховати. Адже саме біль я й відчуваю. І перед тим як я потрапила сюди, він мене укусив.

— Тоді спробуй переконати його, що це не варіант. Запропонуй йому медитації. Це відволіче його від спроб знову укусити тебе та спробувати на смак твої емоції.

— Гадаєш, це спрацює?

— Має спрацювати. Але якщо ні, то тобі доведеться розповісти йому про все. Може, якщо розповіси про все, що тебе турбує, він не буде давити на тебе за допомогою свого дару.

Розповісти божевільному, для якого біль приносить задоволення? Та ні, щось мені не дуже кортить це робити. Може якийсь інший спосіб є? Власне кажучи, я про це й запитала дракона. 

— Я міг би тобі допомогти. Проте мені необхідно знати, де саме ти перебуваєш, Кассандро.

— Але ж ти...

— Так?

— Ти ж дракон!

— І? В тебе з цим проблеми чи що?

— Ну, в мене особисто з цим нема жодних проблем. А от інші можуть відреагувати по-різному, побачивши в небі дракона.

— А хто сказав, що я з'явлюся в твоєму світі саме в цій подобі?

Хвилинку, мені здалося чи я зараз почула нотку веселощів в його голосі?

— Тобто? 

— Знаєш, Кассандро, не думав що доведеться таке казати, але іноді ти дуже довго думаєш. Не знаю, що саме ти встигла вивчити про історію Сонереліону, але серед драконів є ті, хто можуть приймати людську подобу. І мені пощастило отримати такий дар, адже він дістається далеко не кожному.

— Тобто ти можеш перетворитися на людину?

— Саме це я й маю на увазі. Ти знаєш, де ти?

— Не впевнена. Востаннє я була в Кантоні, невеликому містечку неподалік від Ешвіллу, в штаті Північної Кароліни. Але це було перед тим, як мене викрали. 

— Я спробую якомога швидше дістатися до Землі, але мені знадобиться портал. На це потрібен час. Можливо кілька днів. Мені необхідно декого знайти, щоб я зміг дістатися до світу людей. Тож протягом цього часу тобі потрібно відволікати цього...Таріка. Намагайся уникати його дотиків, Кассандро. Для емпатів це найшвидший спосіб дістатися до емоцій інших. Пообіцяй, що зробиш це, Кассандро.

— Добре. Обіцяю, Фраенте.

Дракон уважно дивився на мене, а я раптом зрозуміла, що його образ почав поступово зникати. Отже, це означало, що мій сон ось-ось закінчиться і я знову опинюся наодинці з божевільним вампіром, який кайфує від моїх емоцій.

Тож мені залишається тільки те, що я пообіцяла Фраенту - відволікати Таріка стільки, скільки зможу, поки не з'явиться Фраент. Сподіваюсь, він зможе потрапити сюди значно швидше...