Незнайомець з іншого світу

Подорож до домівки Таріка була недовгою. Невдовзі він заїхав на територію приватного будинку і я думками попрощалася із своїми планами щодо втечі, щойно за нами закрилися сталеві ворота. За лічені хвилини я знову опинилася на руках у чоловіка, поки він прямував до будинку. А я тим часом складала перелік питань, які збиралася поставити незнайомцю. А в мене їх, повірте, було чимало! Я сподівалася, що зможу роздратувати чоловіка своєю присутністю та зухвалою поведінкою, аби він мене відпустив. Зрештою, стати бранкою незнайомця мені не хотілося.

Щойно ми опинилися всередині, я почала озиратися по сторонах. Дизайн був доволі простим – всюди білі тіни та монохромні елементи дизайну меблів та інтер’єру. Така собі суто чоловіча домівка. Як на мене, аж надто стерильно все виглядає. Наче тут ніхто й не живе. Чи може я помиляюся?

Наступної миті чоловік розв’язав мої руки та ноги і я полегшено видихнула. Я намагалася не звертати уваги на Таріка, поки масажували свої руки, розганяючи кров по затерплих м’язах. Зрештою, я не витримала.

— Що? На мені якийсь бруд, що ти так пильно мене роздивляєшся?

— Та ні, от думаю, як лліріанку занесло на Землю.

Отакої! Він ще й знає, звідки я? Чи то так очевидно? Я виглядала як звичайна земна дівчина. В моїй зовнішності не було нічого надзвичайного, крім доволі яскраво-рудого волосся та блакитних очей. Та й фігура в мене була далека від ідеалу, але я тим не дуже переймалася.

Що ж, він знає про моє походження, отже він сам звідти. Хіба ні? В цю гру можуть грати двоє.

— Якщо знав, що я лліріанка, то ти точно не з Землі. Отже, ти теж родом з того світу, до якого належить Лліріан. Вгадала?

Чоловік примружився, а потім посміхнувся. Наступної миті він опинився прямісінько переді мною. Дідько, як йому вдавалося рухатися так швидко? Наче він й не людина зовсім…

— Знаєш, я не дуже люблю, коли мені ставлять багато питань, красуню. Тоді я стаю доволі дратівливим. Навіть агресивним… — останні слова він промовив майже пошепки і знову посміхнувся. І от тоді я помітила, що саме робило його не схожим не людину. Крім привабливої зовнішності, у Таріка ще були доволі гострі ікла. Ті самі, що зазвичай мають представники одного з королівств Сонереліону, під назвою Латар. Отже, він вампір. Що ж, одним питанням менше…

— Цікаво… — пробурмотів чоловік, доторкнувшись до мого волосся, але його погляд досі ковзав по моєму обличчю.

— Що саме?

— Твоя реакція. Ти не здивована. Отже, тут є лише одне пояснення — ти вже зустрічалася з представниками мого королівства, — сказав Тарік, коли його пальці окреслили контур моїх губ. Трясця, що він таке робить? І цей його погляд… Мені здається, чи він дивиться на мої губи?

— На жаль, був такий досвід. Щоправда, не дуже приємний. Одному захотілося мати особистого пророка, от мене і викрали…

Дідько! Нащо я це сказала? Я ж не хотіла цього казати. І навіть не збиралася! То як же так вийшло?

— Отже, Синклер не збрехав, коли його допитували. Чудово. Що ще ти можеш мені розповісти?

І я йому розповіла. Все-все. І про своє життя, і про свою подорож до Лліріану, і про все що там сталося. Навіть про те, як Фабіан розбив мені серце. Я ніяк не могла второпати, чому я все це йому розповідаю. Ну от дійсно, чому?

Як тільки Тарік припинив торкатися моєї шкіри, я ніби оговталася і одразу відсахнулася.

— Що… Що ти зі мною зробив? Чому я розповіла тобі про все?

Тарік загадково посміхнувся і сів коло мене, від чого я миттю посунулася. Проте, наступної миті я опинилася на колінах у чоловіка, а його руки огорнули мій стан.

— А як ще я мав дізнатися, що саме викликало в тебе такий потужний блок твоїх здібностей? Щось точно мало викликати такі сильні емоції, від чого ти просто замкнулася в собі.

— Я не…

— Хочеш сказати, що я не правий? Тебе зрадили. І не один раз. Твої близькі, лліріанський король, його син, твій власний батько… Хочеш сказати, що це не викликало жодного стресу? Саме через це ти й заблокувала свої сили. Бо ти більше не хотіла нічого відчувати. Але твої емоції…  — Чоловік на мить замовк, коли знов почав гратися з моїм волоссям, а інша його рука раптом опинилася на моїй шиї. Тут і думати довго не треба було, як саме він збирався повернути мені мій дар.

— А що з ними?

— Я не можу не піддатися спокусі відчути їх на смак. Цей біль, що розриває твоє серце… Це дуже приваблює мене як емпата, що є частиною сутністю, що передалася мені від матері. Тож гадаю, якщо ти знову пройдеш через все, що викликало в тебе такі почуття, то твій дар повернеться. Зрештою, якщо не вийде, все одно ми обидва отримаємо від цього задоволення…

І наступної миті я відчула його ікла на своїй шиї. Укус був миттєвим і болісним. Перед очима миготіли спогади того, що відбувалося в Лліріані – як я потрапила туди, як зустріла Фабіана та Азгіра. І голос… Цей дивний голос, який лагідно шепотів мені, що я маю з головою зануритися в ці емоції, в цей біль, який пульсує в моєму серці і розбиває його вщент.

А потім… Потім я побачила темряву. Проте, в ній щось було. І це щось почало ворушитися. В темряві я могла бачити лише два величезних ока блакитного кольору, які світилися наче як в кішки. Ой матінко, що то таке? Де це я?

Істота наближалася до мене все ближче, аж доки темрява не зникла і не побачила перед собою…дракона.

Дідько, в мене що, галюцинації?