Час плине інакше, ніж я думала

— Кепсько ви жартуєте, міссіс Санчес! — засміялась у відповідь. — Адже я жива. Сиджу тут з вами, розмовляю, дихаю, як жива. Хіба я схожа на якогось зомбі?

— Дівчинко, але всі дійсно вважають тебе мертвою. 

— Проте чому? 

— Після твого зникнення все стало геть погано. Брати твої доклали всіх зусиль, щоб тебе відшукати – фотографії з твоїм обличчям були по всьому містечку. Проте ніхто не міг тебе знайти і з часом поліція припинила свої пошуки. А твій батько… Він геть змінився – почав пити, бив хлопців, і, з рештою, його позбавили батьківських прав. Суд заборонив йому наближатися до хлопчиків.

— Як це? Але ж з ким вони тепер живуть? Адже Піт ще неповнолітній…

— Кессі, що ти таке кажеш? Йому вже двадцять чотири й він був цілком дорослим для того, щоб стати опікуном Оллі! — здивувала мене своєю відповіддю міссіс Санчес, від чого в мене виникло ще більше питань. Як це йому двадцять чотири? Лише кілька місяців тому йому мало виповнитися двадцять один! 

І тут прийшла думка, що моє перебування в Лліріані було доволі довгим. Хоча… Хіба таке можливо? Я була там лише більше місяця… Невже там час тягнеться інакше, ніж на Землі?

— Міссіс Санчес, знаю, можливо, зараз я задам дуже дивне питання, але… Скажіть, який сьогодні день? — спитала я жінку, сподіваючись, що моя теорія все ж була хибною.

— Перше жовтня, проте питання й дійсно дивне, дівчинко.

— Добре. Тоді ще одне. Який зараз рік?

— Двадцять третій… —розгублено пробурмотіла жінка. — Кессі, дівчинко, ти мене лякаєш! Впала наче сніг на голову, задаєш дивні питання… Де ти взагалі була весь цей час?

Маю визнати, тепер міссіс Санчес точно прийшла до тями, бо зараз дуже нагадувала ту саму жіночку, яка сварила нас з Монікою, коли ми пізно поверталися додому з вечірки в клубі. Бо тоді нас лаяли так, наче ми були малюками, які вередували й тільки робили, що кепкували з неї.

— Мене… Мене викрали, міссіс Санчес. Я не знала, скільки пробула в полоні і… І лише нещодавно змогла втекти звідти.

Що ж, не зовсім правда, але… Не буду ж я казати їй, що була в магічному світі, еге ж?

Адже ані міссіс Санчес, ані Моніка не знали геть нічого про мій незвичайний дар бачити майбутнє. Вони б подумали, що я божевільна, а друзів в мене й так майже не було. Як я вже казала раніше, мені важко було комусь довіритися. Моніка та її батьки були єдиними людьми, з ким я була в гарних стосунках.

— Дівчинко, як же так? Ми всі думали, що до твого зникнення був причетним твій батько, що він зробив щось тобі і ти втекла. А, виявляється, тебе викрали і весь цей час тримали в полоні… Бідолашна, навіть не уявляю через що тобі довелося пройти!

Наступної миті я опинилася в обіймах міссіс Санчес і ледь не стримала сліз. Такі знайомі і теплі обійми, за якими я так сумувала. Адже міссіс Санчес була мені як мама і завжди добре до мене ставилася. Вона, звісно, не намагалася замінити мені мати, але я знала, що я можу розраховувати на її підтримку хай би що там не сталося.

Але вона мала рацію. Мені дійсно довелося зазнати чимало життєвих уроків – я вкотре переконалася в тому, що довіра до інших зіграла зі мною в доволі жорстоку гру. Я закохалася в  хлопця і гадала, що його почуття до мене були справжніми. Як же я помилялался…

Фабіан використав мене так само, як і його  батько. Змусив довіритися йому, відкрити своє серце, а потім розбив його вщент. Весь той час,що я перебувала в Лліріані, він вдавав іншого. Втім, не тільки він… Навіть Азгір, старий ельф, який так добре ставився до мене, коли я прибула до Лліріану, й той робив те саме. 

Але я була рада, що змогла забратися звідти. Адже зараз мені не хотілося бачити ані лліріанського короля, ані його старшого сина, що так жорстоко зрадив мене.