Невже я знову повернулася додому?

Як тільки я розплющую очі, то одразу помічаю навколо себе доволі знайомий краєвид – кукурудзяне поле, дуже схоже на те, яке було неподалік від мого будинку.

“Невже я знову повернулася додому?”, було першою думкою, коли я почала ощиратися навкруги. Якщо подумати, таке поле можна було знайти будь-де. В кожному штаті Америки, в кожному маленькому містечку.

І я повернулася подумками до свого магічного переміщення з Лліріану. Кілька хвилин тому я стояла коло королівського  палацу, не в силах винести присутності того, хто був моїм першим кохання і того, хто розбив моє сердце. Фабіан де Туреліо, старший син лліріанського короля... Я гадала, що мої почуття були взаємними. Проте, як виявилося, мене просто використали. І задля чого? Щоб здійснити якесь дивне пророцтво,  яке колись побачив один із найпрадавніших віщунів Лліріану.

Мене обурювало те, що хлопець намагався довести, що він непричетний до задуму свого батька. Втім, я йому не вірила. Ті крихти довіри, які нещодавно зародилися в моєму серці після тої подорожі до Закаріанських садів, розбилися вщент.

Фабіан знав про те, як важко мені сходитися з людьми. Знав, і все одно зрадив мене. Збрехав про те, ким він був насправді. І це прекрасне почуття, яке нещодавно гріло своїми теплими обіймами моє серце, тепер приносило нестепний біль. Напевно, коли я тримала в руках амулет і думала про своє повернення на Землю в пошуках зниклої принцеси з Латарініану, подумками перенеслася до своїх почуттів, а не до своєї мети.

Я миттю опинилася на ногах і попрямувала до стежки, яка простягалася прямісінько переді мною і ховалася серед кукурудзяних стеблів. Невдовзі я опинилася прямісінько перед своїм будинком, от тільки виглядав він зовсім інакше: незаймано-білий колір фасаду перетворився  на  чорний, вікна були розбитими, а двері… Їх взагалі не було. Складалося враження, наче їх зруйнували. Або ж взагалі поцупили. Що ж тут сталося?

Я зайшла всередину, але й тут все було майже так само, як і ззовні. Наче пожежа не оминула жодної ділянки в будинку. Меблі, декор – все це було або ж частково цілим, або ж зруйнованим і перетвореним на попіл. Я дійшла до своєї кімнати і зраділа, коли побачила, що щось таки вціліло. Моя кімната, на відміну від інших, постраждала не так сильно від вогню, який так нещадно поглинув більшу частину батьківської власності. 

Я одразу попрямувала до гардеробу, де відчинивши двері, дістала зі схованки свої альбоми з дитячими малюнками та фотографіями, які ховала від батька. Ви, певно, зараз запитаєте мене, чому я їх ховала, еге ж?

Насправді, в мене є відповідь на ваше питання. Після смерті матері батько віддалявся від мене. А згодом й взагалі почав звинувачувати мене в її смерті. Нібито вона загинула саме через мене і то був не нещасний випадок, як колись він казав нам.

На фотографіях була я зі своєю мамою, коли ще була зовсім маленькою. На жаль, їх залишилося не так багато, оскільки батько знищив майже всі знімки, які в нас були. З його слів, йому не хотілося бачити нагадування того, що сталося в минулому. І, звісно ж, він звинувачував в цьому саме мене.

Мені вдалося зберігти лише кілька з них. Там мама була дуже щаслива і посміхалася, тримаючи мене на руках, поки я бавилася з іграшками. Була ще одна фотографія, де була я з мамою та братами. На цьому знімку ми були такі кумедні: обличчя кожного було замазане слідами від борошна та вершків, а на вустах задоволені посмішки. Я пам’ятаю цей день й донині. Проте, здавалося б, це було так давно, наче вічність тому…Чим старше я ставала, тим більше змінювалися відносини з моїми братами. Піт ставився до мене вороже і часом поводився доволі зухвало. Тільки з молодшим братом, Олівером, в мене були теплі стосунки, завдяки чому нам легко було в спілкуванні.

Де ж вони тепер?

Судячи з руйнувань будинку, вони вже давно не мешкають тут. Напевно переїхали кудись… Цікаво, що саме тут сталося? І чим закінчилася тоді розмова Піта з батьком? Адже брат вважав, що гроші в сім’ю приносив саме батько, проте аж ніяк не молодша сестричка, яка працювала й вчилася одночасно. Напередодні мого зникнення в порталі, я розповіла йому правду, на яку брат відреагував з подивом. Він навіть й гадки не мав, що батько використовує зароблені мною гроші зовсім для інших цілей…

Я повернула фотографії назад до скрині і поклала її до рюкзака. Що ж, певно, треба дізнатися, де ж мої рідні, перш ніж рушати на пошуки загадкової принцеси, яку я маю відшукати. Я вийшла з будинку й попрямувала сусідньою доріжкою, що вела до будинку моєї подруги, Моніки. Зрештою, я сподівалася, що дівчина буде вдома. 

Дорога до будинку подруги була недовгою і через кілька хвилин я вже стояла коло ранчо родини Санчес. Як тільки я постукала у двері, то мене зустріла тиша. Невже нікого немає вдома? Зазвичай хтось з батьків Моніки іноді бував вдома вранці. Хоча, враховуючи мою вдачу, я не здивуюся, якщо вдома нікого не буде… Проте, через кілька секунд двері нарешті відчинился і я побачила міссіс Санчес, маму Моніки.

— Вітаю, міссіс Санчес! Як справи? — привіталася я з жіночкою, проте мене трохи злякала її реакції. Замість знайомої мені посмішки, яку я завжди бачила на обличчі цієї жінки, я бачила тотальну розгубленість та подив. Вона так раптово зблідла, що наступної миті втратила свідомість.

Дідько! Невже я її так налякала?

Ну, може, після переходу через портал моя зовнішність була трохи інакшою, але ж не настільки!

Я погукала її чоловіка, але ніхто так і не відгукнувся. Напевно, міссіс Санчес була вдома сама. Я зайшла до будинка та спробувала підняти жінку з підлоги. Звісно, з першої спроби в мене не вийшло, проте через деякий час мені все ж вдалося донести її до гостьової зали. Я поклала міссіс Санчес на софу, а сама швиденько побігла на кухню та кинула рушник під воду. Викрутивши рушник як слід, я повернулася назад до гостьової та обережно провела рушником по обличчю міссіс Санчес. Через кілька хвилин, жінка все ж прийшла до тями. Проте, побачивши мене, одразу відсахнулася.