Глава 51 Суцільне жахіття.

Дерева виявилися дуже міцними.Лише на зрубування одного такого пішло декілька годин важкої й тривалої праці. Для цього було залучено один десяток поліціянтів.Щоб було зрозуміло, крім міцності ці дерева були дуже великі, як за довжиною, так і за шириною.

Наші мандрівники приблизно виміряли де саме мало б впасти це дерево, щоб утворився прохід.Звісно це стало можливим лише через те, що спостереження Волтера Файєра підтвердилося.І справді, в деякий період сходження сонця можна було трохи розгледіти контури якоїсь місцевості на іншому боці.

І ось дерево нарешті впало в відповідне місце.

На щастя їм вдалося з першої спроби закріпити дерево(воно впало своєю верхівкою на інший бік, а нижньою частиною залишилося там де і було раніше, таким чином було встановлено прохід).

Після перевірки того, що дерево своїм падінням повністю закріпилося між двома горами, а також міцності цього проходу, розпочався перехід.

(Бідний поліціянт який перший його перевіряв.Під час проходження цього проходу він помолився всіма мовами якими тільки володів і навіть…якими ніколи не навчався, усіма Богам.Також у цієї хороброї людини, коли він нарешті пройшов цей жахливий шлях, з'явилися сльози на очах.До цього він ніколи не плакав, навіть в дитинстві.Спитаєте чого?Відповідь була раніше вже дана, і це - жахливий міст повз безодню.Коли рухатися по ньому і знати, що один невірний крок і можна навчитися літати…А гірше те, що навіть землі було не видно.Це було суцільне жахіття.Тому навіть найбільші сміливці не могли залишатися спокійними й безтурботними.)

Спочатку перейшли поліціянти та військові.Потім мисливці за старовиною.І нарешті всі інші, але ось тут і виникли найбільші проблеми.

Як не дивно, дівчата нормально пройшли цей шлях.Ну майже нормально.Ліза, коли перейшла на інший бік, втратила свідомість.Але таке трапилося навіть з двома-трьома поліціянтами.Атлійські дівчата лише трохи зблідли.Кетрін Лейс знудило, але це було, знову таки, з більшістю - поліціантами, мисливцями й вченими-архіологами.

Проблема виникла з професорами Адамом Маком і Джонатаном Айзом.

Джонатан Айз,коли переходив цей “міст”,посередині взяв і закляк.Ніхто не знав,що робити,оскільки одне - переходити,а інше - когось ще тащити за собою.Тобто,один перехід вже дуже складний,а інше - взагалі не можливе.Рішення цієї проблеми було…,промовимо так,трохи несподіване.Але це трохи пізніше.

Ось підійшла черга переходу до професора Адама Мака:

-Куди?Туди! (⊙ о ⊙)

Та НІЗАЩО!- прокричав знервований Адам Мак.

-Чого ти такий впертий?Дивись, навіть наші хоробрі жінки вже перейшли?- почав заспокоювати його професор Теренс Спейсі.

-А я тут до чого?Давайте краще я залишуся тут пильнувати цей прохід.А що як це дерево впаде, і що тоді?Можливо на іншому боці нема таких величезних і міцних дерев?Пам’ятаєте, про це було навіть написано в щоденнику,- не здавався Адам Мак.

-Ти, що вже забув скільки чоловіків і часу знадобилося, щоб зрубати лише одне таке дерево?

-А я дуже сильний,- промовив Адам, беручи сокиру до рук і негайно приймаючись рубити інше дерево, при цьому співаючи пісню з мультфільму “Білосніжка і сім гномів”:

Все тук-тук-тук, та тук-тук-тук

Махаємо ми своєї киркою

Тук-тук-тук-тук, тук-тук-тук-тук

Нам це не вперше

Хей-хо, Хей-хо, Хей-хо

Хей-хо, Хей-хо, Хей-хо

Хей-хо, Хей-хо, Хей-хо

-Та що ти виробляєш?- не витерпів і закричав на Адама Мака професор Теренс Спейсі.- Ти ж не дитина.Ти й не таке проходив раніше, що з тобою сталось?

-Нічого.Просто не хочу, щоб мені наступив гейм овер,- відповів Адам Мак, поглядаючи в бік свого помічника Хью Лайта.- Я впевнений на сто відсотків, як тільки почну переходити то в мене влучить блискавка, чи нападе якась пташка, чи(зробив він невелику зупинку, обережно оглядаючись навкруги)…навіть гірше - звідкись з’явиться зомбі з арбалетом, при цьому чогось буде помічати лише мене, наче - “влуч в мене та отримай ведмежа”. Я вже не кажу куди саме попаде ця стріла, через яку я впаду в це безмежне провалля.А поки буду падати на мене зробить замах зграя бакланів, чи якісь дивні ховрахи, а потім, щоб точно мені наступив гаплик, влучить блискавка біля самої землі, так би мовити - доб'є.

Ні, ні та ще раз, ні.Не буде жодної моєї ноги на цій дорозі в Тартарари.

-Так, поки нехай йде Джонатан, а ми щось придумаймо, щодо цього полохливого курчя,- не витримав Теренс Спейсі.

-Професоре, я знаю, що можна зробити,- зненацька долучився Хью Лайт, коли Адам Мак відійшов від професора Теренса Спейсі.

-І що?

-У мене є одне заспокійливе, воно дуже допомагає.Ми дамо його професорові й він прийде до тями,- відповів зраділий Хью.

-Добре.Але давай дамо його непомітно.Можна його розбавити в воді?

-Так, я негайно все зроблю.

Їхній план "майже" вдався:

-Ой, сюди впало більше однієї таблетки.Гадаю нічого поганого не станеться з професором.Буде більш спокійним.Потім ще подякує мені,- промовив сам до себе Хью Лайт, почісуючи свого лоба.

Хью відніс склянку з водою до Теренса Спейсі:

-Все готове?

-Так, професоре.Ефект гарантую!

-Що ж, тоді…Адаме, підійди-но сюди.

-Що таке?Якщо ви знову про перехід, то навіть і не думайте.Я не піду,- остаточно промовив Адам Мак.

-Так, випий це, трохи заспокоїшся, а потім знову поговоримо,- запропонував Теренс Спейсі, віддаючи склянку колезі.

-Що це таке?- запитав Адам Мак.

-Звичайна вода.Можливо вона тебе приведе до тями.

-Добре,- повірив той, адже Теренс Спейсі жодного разу не обдурював нікого.Про це знали всі.

Адам Мак швидко випив і віддав склянку назад.

-Ну що?Відчуваєш якийсь ефект?- спитав відразу Теренс Спейсі.

-Так, дуже освіжає, але на це дерево все одно не полізу.

Коли Адам Мак відійшов на достатню відстань, Теренс Спейсі промовив до Хью Лайта:

-Можливо не подіяло?