Розділ 27

Столиця Профти, місто Ламбія, під вечір зустріла нас високими вежами, бордово-цегляними будинками, галасом на вулицях. Зустрічні люди, побачивши короля Оллера, махали руками, вигукували вітання, вклонялися своєму королю. І він теж кивав підданцям із усмішкою. Так, було помітно, що Його Величність тут люблять.

Ага, на відміну від Імператора Обержалія, котрого всі боялися й ненавиділи. Хіба що бранки обожнювали його, бо впливав магічно. Це тільки я якась неправильна бранка, не відчуваю до Імператора й крихти любові. Хоча, коли знаходжуся поруч, - то миттєво готова виконати будь-яке його бажання. Все-таки біля нього існувала якась незрима аура підкорення і поневолення, яка гнітила, але й була, наче солодка мука…

Мене неприємно вразило, що королівський палац архітектурно був дуже подібний до палацу Імператора. І взагалі, це місто невловимо схоже було на столицю Імперії, але й, разом з тим, кардинально відрізнялося. Якщо на вулицях міст Імперії ходили лише люди і зрідка можна було побачити істоту іншої раси (як правило, це були слуги чи раби якого-небудь заможного пана), то у столиці Профти очі розбігалися від різноманіття рас! І одяг у всіх був яскравий, барвистий, на відміну від сіро-чорних кольорів, типових для моєї рідної Імперії Норбен...

У королівському палаці мене поселили в чудові покої поруч із апартаментами короля Оллера. А Гасанта взагалі мала жити у казармах поруч із королівською резиденцією. Вона вийшла з карети і поспішила до своїх, до щезниць, схвильована і радісна. Майже побігла. Так, дівчина, очевидно, вже й не надіялася повернутися додому, можливо, її вже тут і не чекали. От, буде радість її рідним та близьким!

Ми з Гасантою ще раніше домовилися, що завтра вранці зустрінемося, і вона мені покаже королівський палац, бо мала вільний доступ до всіх приміщень. Я вже точно впевнилася, що щезниця була, ой, якою непростою, хоч дівчина вперто мовчала і розповідала про себе мало, скупо кидаючи інколи крихти інформації про своє минуле. Очевидно, походила з вищої знаті королівства Профти, адже була наближеною до Його Величності. 

А от сам король Оллер всю дорогу до столиці зовсім не звертав на мене увагу. Тільки коли зліз із коня, один раз лише поглянув і вказав на мене якісь огрядній пишно вбраний жінці:

- Це Шарла. Приглянь за нею, розкажи все, що повинна робити. Це моя нова особиста служниця, - і пішов геть.

Жінка підійшла до мене, зміряла з ніг до голови несхвальний поглядом. А потім побачила за моєю спиною, напевно, ту, яка їй подобалася більше. 

- Баронесо Марендо, - раптом скрикнула вона й підбігла до мовчуниці, яка вслід за мною вийшла з карети й мовчки стояла.

- Тонето! Ця шльондра спокусила нашого короля! - нарешті змогла заговорити баронеса, вказуючи на мене. Почала  жалітися, нюняючи, що король знайшов собі нову особисту служницю, а її, достойну такого високого вирізнення з-поміж інших, викинув геть.

Жінка співчутливо кивала, глипала на мене роздратовано, але, мабуть, не насмілювалася також обзивати й принижувати. І я зрозуміла, що в королівському палаці мені буде нелегко…

У покоях, до яких мене привела старша покоївка королівського палацу Тонета (саме такою, як потім виявилося, була її посада при дворі), було дуже гарно. Пишно, багато, красиво… Втім, так само, як і в покоях палацу Імператора Обержалія. Що ж, королі, напевно, у всьому світі мають замки та обстановку всередині відповідну їхньому статусу. Це й не дивно.

Прийшли дві служниці, одягнули мене в красиве вбрання: довгу червону сукню, обсипану біля глибокого вирізу декольте дрібними перлами. І ці нехитрі прикраси нагадали мені мої білі камінці, сховані при тілі. Чарівні, які зберігали в собі слова, що я мала розгадати. Чи наблизилася до розгадки їхньої таємниці? Не знаю. Гасанта казала, що потрапивши в королівський палац Оллера, я про щось здогадаюся. Але поки що я не бачила нічого такого, що б підказало мені відповідь хоча б на одне моє запитання із багатьох.

І дзеркала! Тут, у королівському палаці Профти, не було дзеркал! Оце вже було дивним. І наводило на деякі думки…

Пізніше до мене завітала похмура старша покоївка Тонета й наказала йти за нею. У великому трапезному залі накрили стіл для вечері Його Величності короля Оллера з придворними та вельможами, котрі нині гостюють при дворі. Всі чекали короля з поверненням, щоб почути останні новини з кордонів, послухати його розповідь про бестіярів, яких він усіх знищив. Я так зрозуміла, що цей його виїзд у ліси був традиційним ритуалом вже багато років. А також, я навіть не сумнівалася, всі мешканці палацу хотіли поглянути на нову особисту служницю короля. Це ж пліток потім буде - сім мішків!

Отже, Тонета вела мене довгими коридорами до трапезної зали. І хоч я не бачила сьогодні себе в дзеркалі, але уявляла досить привабливу картину. Точніше, привабливу жінку. Себе.

Моє чорне довге волосся спадало хвилястим каскадом до пояса, напевно гарно обрамлюючи вродливе обличчя, моє глибоке декольте приваблювало погляди всіх чоловіків, які зустрічалися на шляху до трапезного залу, а моє гордо задерте підборіддя та гострий погляд, сподіваюся, відлякували всіх, хто хотів пожартувати чи кинути хтиву репліку…

Ну-ну, побачу, як ви тут живете! Оціню обстановку. Подивлюся на людей, себе покажу… Якийсь дивний кураж охопив мене, і коли я входила до трапезної зали - була вже повністю зібрана, спокійна, навіть саркастично-весела…

Але весь мій веселий настрій зник, коли я побачила у трапезному залі те, чого зовсім не чекала…