Розділ 23

Розділ 23

Монстр заревів, у передчутті здобичі, стіни фургона затріщали під його важкими кроками. Звір стрибнув до переляканих коней, які билися в упряжі, смикаючи фургон і не в силах втекти, й хотів, очевидно, напасти на них, розірвати на шматки, але раптом я побачила зелене мерехтливе марево, яке швидко почало з'являтися просто з землі. Схожі ці туманні пасма були на паростки якоїсь рослини. Вони сизо-смарагдовими туманними зміями рвонули до монстра й почали блискавично його загортати в магічний кокон. Бестіяр заревів, очевидно, від болю. Бо там, де магічний туман торкався його тіла, починала тліти шерсть, а потім з'являлися червоні плями, схожі на опіки. Неприємний запах горілої плоті торкнувся моїх ніздрів... 

Я спостерігала все це через високий обід фургонного колеса, яке повільно крутилося переді мною. Розширеними від жаху очима я побачила, що монстр із легкістю позбавляється магічного впливу, адже, облишивши коней, почав розмахувати лапами, формуючи навколо себе червону непроникну ауру захисту.

Тепер, коли він відволікся від мене, я змогла його добре роздивитися, бо коли невідома магія почала на нього діяти, то став повністю матеріальним, його напівпрозорість зникла. Був метрів зо два зростом, руки й ноги, непропорційно довгі й схожі на звірині, з довгими пальцями та кігтями, були, як і все тіло, порослі чорною шерстю, а витягнута морда нагадувала вовчу.

Бестіяр раптом, облишивши боротися зі смарагдовим магічним маревом, різко стрибнув убік, майже до фургону, й знову голосно заревів, і раптово підтягнувся вгору, повиснувши на найнижчій гілці однією рукою, а іншою з розмаху скинув когось із дерева.

Це виявився Жолудь, який і напустив на бестіяра те дивне заклинання. Дріадан упав на землю й кілька разів перекотившись, схопився на ноги, тримаючись за бік (очевидно, звір зачепив його кігтями). Переможно вискнувши, монстр накинувся на Жолудя, але той раптом різко пішов під землю, блискавично вгвинтившись у неї, наче свердло. Як виявилося, дріадан не був безпомічним створінням, і недарма його приставили для супроводу фургону. Проте його магічної сили явно було замало проти цього кошмарного породження темряви.

Розчаровано завивши, монстр остаточно розігнав зелені залишки магічного туману й знову кинувся до коней. Ступив два кроки до них і раптом завмер просто біля того колеса, через шпиці якого я з жахом але, чесно скажу, і з певною якоюсь цікавістю та навіть захопленням спостерігала за нерівним боєм. Отака дурепа!

І я зрозуміла, що бестіяр мене помітив і тепер знає, де я знаходжуся. Можливо, я занадто захопилася і висунулася зі свого сховку під фургоном більше, ніж треба, або видала мимохіть якийсь звук, сповнений жаху, але звір тепер знав точно, що під фургоном сидить одна з жертв, яка несподівано зникла і запах крові якої солодко дражнив його ніс.

"Ну, що ж, Шарло, - подумала я, концентруючи і накопичуючи в собі свою магічну енергію. - Прийшов час битви!". Шкода, що я не змогла зберегти свою таємницю про те, що я бранка. Адже мої магічні заклинання порушать магічний фон на певній території, бо не схожі на жодні інші. І якщо хтось поставить за мету, то точно вирахує, що проста служниця, яка їхала в фургоні - і не служниця зовсім, а замаскована ворогиня королівства Профта, шпигунка і вбивця. Але якщо я не захищу себе, то загину від лап цього монстра.

Ці думки пронеслися в моїй голові миттєво, а в долонях вже почали формуватися магічні потужні кулі…

Проте сталося все зовсім не так, як я планувала. І як планував монстр. 

Він схопив колесо фургона обома лапами й одним рвучким рухом відівав обід від фургона і відкинув геть. Разом із колесом відлетіла й частина дошок. Деякі посипались на мене уламками та дрібними трісками. Тепер я була нічим не захищена. Монстр почав тягнути до мене лапи, щоб схопити, а я почала підіймати руки, щоб кинути в нього смертельне закляття… Здавалося, ця мить тривала вічність. Ми спопеляли одне одного поглядами, і жоден не збирався відступати…

Та раптом монстр похитнувся і почав падати набік. Він навіть не скрикнув. Я просто побачила, як чорні очі, якими він пронизував мене, почало затягувати пеленою смертельного туману і вічної сліпоти - він помирав. У боці звіра стирчав дивний хвилястий меч, а поруч стояв чоловік, воїн, лицар, котрого мить тому тут ще не було.

Очевидно, меч був насичений якоюсь магією, бо миттєво пронизав монстра й убив його. Звір упав під ноги лицарю і розтанув, наче й не було його зовсім. Тільки колесо, відірване від фургона, валялося неподалік та коні форкали перелякано, і біль у скроні вказував мені, що тут щойно розгулювала смерть в кошмарній іпостасі.

- Не бійтеся, - почула я глухий голос, що долинав з-під забрала лицарського шолому. - Він не повернеться. Можете виходити.

Ага! Виходити! Швидше, вилазити! Я отямилася від певного шоку, намагаючись непомітно сховати магічні сполохи магії, які намагалися вирватися з моїх рук. Все-таки я мало не вдарила в того монстра одним із найсильніших заклинань бранки. Поступово втягнула магічні іскри, які затиснула в кулаках, в себе і видихнула, намагаючись заспокоїтися, а потім рачки вибралася з-під застряглого між двох дерев фургона. Оце картинка, напевно, була! Але мені було байдуже. Найголовніше - що я не розкрила себе. Це була неймовірна удача! Та ще й живою залишилася! Як добре, що нагодився сюди цей дивний лицар. 

Хоча чому нагодився? Я не вірю в такі збіги та удачу! Швидше всього, він тут не випадково…

Але не буду забувати, що я проста служниця, яка повинна в такій страшній ситуації якщо не зомліти, то виказати хоч якийсь страх. Що я й зробила.