Розділ 20

Старосту я знайшла в його обійсті, куди спрямував мене таверник. Він якраз займався господарськими справами і, побачивши мене, трохи перелякався, але одразу ж підбіг і почав кланятися:

- Моя пані, якісь іще у вас питання до мене? - спитав, - Гроші, можливо, хочете наперед? Я зараз принесу!

Я зміряла його скептичним поглядом, нахмурила брови, зробила неприступний вигляд і відповіла:

- Розібралась я з вашим забутником, не буде він більше ходити біля млина. Можна купатися і полоскатися, чи що ви там робите… Упокоїла.

Проте староста був, очевидно, битий життям чоловіком і добряче хитрим. Перепитав, тамуючи переляк, адже всі боялися бранок, вони були часто непередбачувані.

- А-а-а… Докази якісь є, моя пані? Ви вибачте, не хочу вас образити, але…

- Звичайно, є, - я готова була до такого запитання. Потягнулася до торби через плече, витягла зібгану ганчірку і розгорнула її. На моїй долоні лежала суха й скарлючена рука скелета. - Ось все, що залишилося від вашого забутника, його рештки я знищила. А це можу залишити вам, як доказ.

- Ні, ні! - захитав головою староста і відступив на два кроки від мого страшного трофею.

На це я і розраховувала, адже створена ця рука була мною магічно. Була досить матеріальною - і на дотик, і на позір, але все одно нетривкою і через кілька днів зникла б.

- Дякую, дякую, моя пані! - почав кланятися староста.

Він швиденько збігав до хати і приніс мені торбинку з грошима. Очевидно, що збирали її всім містечком. Були тут і мідяки, і золоті монети. Я вибрала два золотих, а все інше тицьнула старості назад у руки.

- Це порахуйте і роздайте всім назад, по-чесному! Для вас послуга коштує два золотих! І чесно роздайте, я перевірю потім!

Коли потім, якщо я не збиралася повертатися в це містечко? Але чоловік цього не знав. Я поклала гроші до кишені, застрибнула на Сіно й поїхала геть.

Староста довго стояв і дивився мені вслід, мабуть, дивувався, чому така добра трапилася бранки? Так, робота бранок коштувала дуже й дуже дорого, і навіть не кожен вельможа міг скористатися їхніми послугами… 

Я повернулася до маєтку пана Тулуза, коли вже починало темніти. За вечерею ми зіграли спектакль під назвою “Закохані сваряться”: він звинувачував мене у зраді, я відповідала таким же чином. Потім гірко розплакалась (викликати сльози мені було дуже легко!) і побігла в свою кімнату. Швидко зібрала речі (та що там збирати: одна торбина зі змінною білизною, пляшкою води й кількома окрайцями хліба та деякі артефакти).

Осідлавши Сіно і відбиваючись обурливими і ображеними репліками від Тулуза, який окликав мене і просив залишитися, я поїхала геть. Сподіваюся, слуги повірили в наш спектакль. Все-таки у цього пана є великий акторський талант. Недарма він таємний агент Імперії. Грав він ображеного коханця чудово!

Через кілька десятків метрів я спішилась і обняла за шию свого коня.

- Прощавай, Сіно, - прошепотіла я йому. - Найкращий варіант - біжи до того старости! Він гарний хазяїн. Житимеш в нього. Доглядатиме тебе. Невідомо, чи я повернуся.

Кінь розумів мене з пів слова. Не хотів прощатися, але я не могла його залишити в полях напризволяще. Тим більше, що, за легендою, я мала втопитися. Від горя й розпуки після сварки з Тулузом. Мої деякі речі я залишила на березі ще коли прощалася з Гасантою. А Сіно неначе прибіг до старости… Легенда не дуже вдала, але й іншої я не могла придумати, ця хоч була більш-менш правдоподібною. Сподіваюся, спрацює. Я магічно спрямувала коня до містечка, а сама почимчикувала дорогою вслід…

Вже наступила глибока ніч,  коли я підійшла до невеликого ліска, що знаходився якраз десь посередині шляху між маєтком пана Тулуза і містечком. Десь тут мала чекати мене Гасанта.

Я відчула її за кілька десятків кроків, дівчина вийшла із-за високих кущів навіть не криючись. Розправила крила. Нічним зором я побачила, як розмахує вона широкими крилами, тримаючи плащ на згині ліктя.

- Замаскуйся, ще хтось побачить, - порадила я.

- Та нікого тут немає, - відповіла дівчина. - Ох, вже так хочеться не критися, не ховатися і ходити між своїми! Нарешті зайнятися крилами! - в голосі щезниці звучала туга. - Злетіти!

Одне крило Гасанти так і не діяло. Було порване в кількох місцях, і навіть я магічно не могла його зцілити, бо її магія була зовсім чужородною і не схожою на мою. Але дівчина сказала, що знає людей (точніше, істот), які займаються таким цілительством і обов'язково залатають її крило.

Все-таки загорнувшись у плащ, вона йшла поруч зі мною. Ми повільно рухалися до широкої річки і обумовленого місця, де нас повинен був чекати той, хто переправить на інший берег ріки.

Адже на кордоні стояла магічна заслона, навіть стіна, мур, яка сигналізувала одразу ж прикордонним військам про те, що хтось перетнув кордон. І тоді вони, по-перше, надсилали магічних вистежувачів, а по-друге, самі поспішали у це місце, щоб перевірити, чи це не оманлива тривога. Напевно той, хто знайшов лазівку у цій магічній перепоні, був сильним магом.

Я, наприклад, не ризикувала пошкоджувати магічний кордон, оскільки мої сліди обов'язково проявляться і зафіксуються прикордонними військами.

Добре пам'ятала також, що слід було замаскувати знак бранки. В Гасанти давно зник той, яким я її маскувала. А от у мене був справжнім, витерти його неможливо. Нині я наклала собі на тильну сторону долоні магічне маскування, що повинно було протриматися тижнів зо два.