Розділ 13

У підвалі було дуже затишно. Я навіть здивувалася. Думала, там павутина скрізь, вологі стіни, затхле повітря і темні кутки, як ми завжди уявляємо підвали. Але було прибрано, стіни обкладено вселенським помаранчевим кахелем, а на низькій стелі висіли невеликі магічні лампочки у вигляді трояндочок. Вони мене просто добили. Такий веселий декор не передбачав чогось страшного. Пенсі йшов чи йшла (я так і не визначилась із тим, як називати цю істоту) за нами з Гасантою, ведучи до Кімнати Страхів, і промовляла:

- Дарма не послухалися, не були чемними. Ти, щезнице, отримаєш стандартний набір покарання, а от ти, новенька, дуже мене зацікавила. Буде весело. 

Після слів Пенсі Гасанта ще нижче опустила голову. Але приречено простувала далі. А от я не витримала, спитала:

- А скільки ви нас тут будете тримати? 

- Я? Тримати? - засміялася Пенсі. -  Я нікого тут не тримаю. Будете вільні, як пташки. Заходьте, дівчатка!

Вона відчинила двері і впустила нас у велику кімнату, замість стін у якій були лише дзеркала. Від підлоги до стелі, і сама стеля, і сама підлога - все було дзеркальним. Я завмерла на порозі, перелякана й вражена одночасно. Бо одразу ж згадала Імператора, того, що із портрета. Ох, трясця! Я ж залила його нечистотами! Ну, не його, а картину, проте, щось підказувало мені, що він буде не дуже радий… А тут дзеркала! Гасанта казала, що він там живе!

Пенсі замкнула двері зсередини на ключ і кивнула на диванчик, що стояв у центрі цієї дивної кімнати.

- Сідайте. Можете і лягти, так зручніше... 

- Для чого зручніше? - спитала я перестрашено. 

- Отримувати задоволення, красуне! - хижо усміхнулася Пенсі, підступаючи ближче. - Он, поглянь, що ти бачиш у тому дзеркалі?

Я глянула і сторопіла. Там була я, і поруч стояв кремезний бородатий чоловік у сорочці з закатаними рукавами, з гримасою хтивості й очікування на обличчі. 

- Іди, поцілуй мене, - проговорив чоловік у дзеркалі й ступив до мене ще крок.

А я потягнулася до нього, обняла за широкі плечі, вигнулася дугою під пестощами його широких рук, і ми почали чуттєво цілуватися. Це було огидно. Чоловік у дзеркалі потягнув мене на диванчик, і навис наді мною, а я чекала продовження його поцілунків та наступних любощів…

- Це?! Що це таке?! - спитала я з огидою. 

- Це те, що може бути, якщо захочеш, - Пенсі підійшла до мене вже тут, поруч, і личина жінки зникла - біля мене і справді стояв той огидний бородань. - Хочеш так само? Буде приємно обом. Правда, цнота, на жаль, повинна бути збережена, я пам'ятаю! А шкода. Ти б не пожалкувала... 

Він схопив мене за руку і грубо притягнув до себе, притиснув до моїх губ колючі свої, почав обіймати мене...

- Ти ж хочеш цього, красуне, - шепотів.

- Геть! - скрикнула я, намагаючись відштовхнути огидного типа.

То от що мала на увазі патронка Драфена, нагадуючи цьому покидьку про мою цноту?!

І раптом чоловік зник. Ось він був поруч, нависав наді мною, а потім раптом пропав, наче випарувався. Я роззирнулася навколо. Щезниця теж зникла, хоча досі стояла недалеко від мене, намагаючись, як я зрозуміла, не дивитися в дзеркала. Напевно, вони показували найогидніші бажання людини і робили їх реальними. Принаймні, так вони сприймалися.

Зараз я опинилася сама в кімнаті з дзеркалами. Підійшла до одного з них. Звичайне дзеркало. Прохолодне на дотик.

Раптом я почула тихий і знайомий сміх за спиною. Але у дзеркалі нікого не було. Коли ж обернулася, то побачила в дзеркалі навпроти біля себе Імператора, того, що ховався в картині. 

- Я тут сильний, - вкрадливо промовив він мені на вухо, хоч його не було біля мене. Від несподіванки я відсахнулася. 

- Не бійся. Я лише поговорю. Твоє тіло залишилося ззовні, а ти тут. Я наказав Пенсі не чіпати тебе. Хіба що пару разів помацає тебе, де не треба. Цей збоченець займається зараз щезницею. Інколи мені її навіть шкода. Але я не можу втручатися. А от ти. Поговоримо? Він пройшов і сів на диванчик. Сідай. 

Я мовчки стояла, не збиралася сідати. Імператор з картини знизав плечима. 

- Рекомендую бути чемною і не порушувати правил. Драфена не любить непокори. Вона колись теж була такою, як ти. Принаймні, в нас була надія. Але вона виявилася порожньою. Коли завтра будеш в Імператора Обержалія, він точно скаже, яка ти. Але я вже бачу… Бачу, що ти саме та. Добре вчись, бери від Імператора все, що даватиме, але… не сварися з ним. Він не любить. Це я маю дуже мінливий характер. Як ці дзеркала, - вказав він на дзеркальні стіни. - Вони зберігають віддзеркалення різних емоційних станів людини. І я буваю такий. 

- Хто ти такий? Чи що ти таке? - спитала я. 

- Може, я й знаю, а може, й не знаю, хто я такий, - похитав головою чоловік. - Це залежить від того, хто переможе. Тоді й поговоримо. Коли ти будеш готова. Ще довгих три роки ти навчатимешся тут. Я не з'являтимуся так часто. Може, інколи. Я чекатиму. А коли прийде час, можеш розраховувати на мене. Бо є ще… Втім, ти сама побачиш… Бувай. Пам'ятай, що я тобі сказав: вчися, щоб бути найкращою. Тобі це знадобиться. Навіть дуже… У мене на тебе великі плани!

І він зник. Дуже дивний чоловік. Чи дух? Чи хто?