Розділ 12

- То ти мені розкажеш, хто це такий? - кивнула я на понівечену картину, намагаючись не звертати увагу на сморід, що поширився їдальнею.

- Що зможу, - знизала дівчина плечима. - Але я дуже голодна. Ти казала…

- Так, - спохопилась я, дістала швидко приховані шматки хліба і вклала в руки Гасанті.

Та почала похапцем їсти, схиляючись до прив'язаних до прутів клітки долонь.

Бідна дівчина. Мені стало її так шкода. Обов'язково щось придумаю і визволю її з цієї мерзенної клітки і ще більш гидкої Домовини, де так принижують людей! Ну, хай і не людей, а інших істот і навіть ворогів. Адже дівчина є ворогом Імперії. Але це неприпустимо - так знущатися над ворогом, коли він вже у полоні і повністю в твоїй владі…

Коли я перечікувала, поки щезниця поїсть, раптом почула якесь брязкання. Сполохано озирнулася й побачила, що частина залишеного посуду на обідніх столах починає зникати. Неначе незримі руки торкаються тарілок, виделок, ложок, склянок - і вони стають невидимі. А потім через деякий час з'являються на столах знову, чисті й вимиті…

- Ого! - вирвалося в мене. - А я думала, що тут є якісь слуги, які приходять і прибирають все зі столів після трапези. Це магія? Прибиральна якась?

- Це невидима ріка, - пояснила мені щезниця. - Тобто, це неккі*. Їхня країна, як і наше королівство, давно було захоплене Імператором Обержалієм. Народ води змусили стати слугами й рабами людей і робити все, що пов'язане з водними роботами. У цій Домовині вони миють посуд, підлогу, прибирають, обслуговують ванни та вбиральні. Із гордого народу водної стихії вони перетворилися на обслуговуючий персонал, рабів для прихвоснів Імператора.

- Я ніколи не чула про них, - задумливо промовила я, спостерігаючи, як поступово столи знову стають сервіровані чистими приборами, а підлога в їдальні покривається тонкою плівкою води, яка змиває бруд і зникає. - Це дуже зручно, їх використовувати, але… Напевно, цим слугам не дуже приємно завжди бути невидимими і вічно, все життя служити таким чином?

- Не всі можуть дозволити собі мати неккі. У Домовині їх всього  двоє. І то лише тому, що тут вчаться бранки для Імператора. Дозволити собі слуг-неккі може лише дуже багато в людина, адже представників цього народу лишилося мало. Як, в принципі, і нас, щезників...

Тим часом я помітила, що невидимі слуги прибрали все в їдальні і, напевно, захотіли також прибрати те, що я порозливала по стіні та підлозі біля клітки й понівеченого портрета. Неначе невидима рука вологими пасами витерла спочатку нечистоти з підлоги й стіни біля портрета, а потім почала вимивати і саме полотно, ще більше розмазуючи по картині фарбу та бруд. Очевидно, потім слуги зрозуміли, що це марна справа, і облишили це. Тепер картина стала сіро-зеленим полотном, на якому ніхто ніколи б не вгадав ні намальованого замку, ні, тим більше, портрета Імператора. 

- Він живе у картинах, блискучих поверхнях, які схожі на дзеркала і, власне, у самих дзеркалах, - промовила раптом щезниця. - Це теж Імператор. Як і той, котрий сидить на троні. Чому так, я не знаю. І ще раз кажу, що я розповідаю тобі зараз не все, бо не можу цього зробити. Не тому, що не хочу, а тому, що якщо ти та, про яку я здогадуюся, то повинна сама… Так. Повинна про все дізнатися сама…

- Імператора розділено на дві частини? Чи той чоловік з портрета - його, наприклад, брат? Близнюк? - я здивувалася і почала розмірковувати. - Напевно, все-таки розділено. Адже цей, з картини, теж називає себе Імператором. Якийсь дух, а не людина. От чому він скаржився, що не може довго бути в живому тілі. І невидимий був!

- Ну, можна його назвати й духом, хоча я не знаю, хто він такий. Але те, що це теж Імператор, я впевнена, - кивнула щезниця. - І він відчув в тобі те, що вони шукають… Знову почнеться.., - дівчина раптом замовкла і опустила голову. - Я не можу нічого більше тобі розповісти, Шарло. Не хочу змінювати твій шлях. Ти повинна зрозуміти й усвідомити все сама.

- Як ти опинилася тут, Гасанто? - спитала я, сідаючи трохи віддалік від щезниці. Хоч вона й була прив'язана, але її голодний погляд увесь час притягував мій розірваний рукав і кров на руці. 

- Я була очільницею передового загону щезниць, був бій. Ваші… Ваші бранки перемогли нас… І захопили кількох в полон. Тих, які вижили… Мої сестри всі загинули від мечів та магії, - очі полоненої знову засяяли червоним вогнем. - І я теж не далася б у руки ворогам, але була сильно поранена: одне моє крило порвали і я не могла літати, впала з великої висоти на скелі і… розбилася. Принаймні, падаючи, я сподівалася на це. Проте… Я вижила. 

Щезниці важко було згадувати ті події, вона опустила голову і чорне сплутане волосся приховало, напевно, її сльози, які вона намагалася стримати. 

- Мабуть, богам я навіщось потрібна ще в цьому світі, - прошепотіла вона. - Але жити полонянкою… Ще й в руках таких потвор, які мешкають на нижніх поверхах вашої Домовини - це гірше смерті…

- Що? Що знаходиться на нижніх поверхах? - спитала я знову, бо саме там, як казала патронка Драфена, і знаходилася та Кімната Страху, в яку мене мали запроторити пізніше.

- Там пекло, - тільки й спромоглася сказати Гасанта. - А Пенсі - це кошмар, який слід стерти з лиця землі! Таким, як він, не слід і народжуватися…

- Пенсі - чоловік? - здивувалась я. - Його голос і обличчя, яке проступало за жіночим, вводять в оману. Я бачила стару жінку - а потім раптом чоловіка. Огидного, неприємного…