Розділ 1

Розділ 1

- Вже є шістнадцять? - спитав похмурий вербовник, навіть не спішившись. Сердито глянув на вітчима, котрий злякано спостерігав за батогом в його руках.

- Так, так, - закивав радісно старий пеньок, - минулого тижня якраз минуло. От точно в цей день, тільки кілька років тому. Шістнадцять є. Так! Шістнадцять. Давно вже шістнадцять! Давно! Ще покійниця мати її жива була! А минуло вже років із п'ять! Напевно! Є! Є шістнадцять!

Вербовник скривився від неприємного торохтіння вітчима, оглянув увесь ряд дівчат, виставлених вздовж дороги. Вони, на відміну від мене, одягнені були святково, намагалися сподобатися вербовникам, адже якщо виберуть - то їхнє життя кардинально зміниться. Вже не будуть простими селянками чи містянками, а бранками Імператора! Це статус, гроші, робота, чоловіки... Ой, дурні! Я лише сильніше зціпила зуби, зла, як сто мишей. Вербовник гукнув своєму напарнику, котрий оглядав дівчат із іншого боку вервечки.

- Уточняй, чи є шістнадцять! Минулого разу малих навезли, патронки гнівалися! Довелося везти назад! - повернув голову знову до вітчима і стомлено й сердито спитав. - Незаймана?

- Звичайно! Як же інакше? - перелякався вітчим, аж затряслася його козлина борідка. - Для служіння Обержалію тільки незаймана! Як можна? Ох! Як можна? Незаймана! Так! Цнотлива! Беріг, як зіницю ока! Відганяв нахабників! Були такі! Були, поганці! Імператору Обержалію беріг! Адже йому треба захисниці! Ворогів на кордонах тьма-тьмуща! Складно було, але я її в чорному тілі тримав! Та погляньте на неї! Невинна, як ягничка! - вітчим смикнув мене за рукав обідраної старої сукні, яку змушував носити щодня, маскував так мою природну красу, і я ще нижче опустила голову.

Так і хотілося вирвати руку з його чіпкої долоні, але я терпіла. Адже якщо щось скажу чи огризнуся і зіпсую та розіб’ю його надії на те, що він може сплавити мене з дому, то мені буде непереливки... А в мене були свої плани!

От, все-таки, я теж дурна! Не допетрала, що втікати треба було ще вчора. Адже й думала про це. Але ні, понадіялася, що вітчим не прокинеться зранку з глибокого перепою і не потягне мене сюди. Дарма надіялася. Прокинувся, зараза! Наче якась сила його протверезила зранку! Розсолу напився - і ну мені наказувати збиратися до вербовників. Вони раз у рік приїжджають в наше село також. І сьогодні якраз цей день. Минулі роки не виходило в нього, бо я його, чесно скажу, сплутувала напередодні. Думала, і цього разу так буде. Але де там! Напевно, наплів собі пробудження, паскудник!

Вітчим про цей день вже пів року мені торочить. А я вже пів року мрію втекти з села, та ніяк не зберуся. От і дозбиралася! Хотіла з хати шмигнути сьогодні зранку, але куди там! 

Вітчим плетовник слабенький, але скрутити мене зумів. От і притягнув сюди, сволота. Мушу терпіти. 

Але я краще придумала! Хай мене вербовники заберуть, вітчиму гроші заплатять, а я дорогою до Домовини Імператора Обержалія втечу.

Це краще, ніж потім від вітчима стусани отримувати та берегтися від його женихів, яких він мені обіцяв, якщо не послухаюся сьогодні. Так, називав старого Опсія з хутора, якому вже років вісімдесят, якщо не більше. Зате багатий! І писарчука Секлетія. Той ще гірший! Товстий, як бочка, і немічний, кажуть, у чоловічому плані. Але дружину шукає, щоб хвалитися, що все може, що всі помиляються… Тьфу!

Та й навіщо мені ті женихи, коли в мене Ландіс є?! Як згадую його поцілунки й обійми - аж у дрож кидає. Так, милувалися ми з ним і цілувалися, але далі обіймів і поцілунків справа не йшла. Тому я й справді незаймана. В цьому вітчим не помиляється, бо до весілля і шлюбної пов'язки ні з ким не стану спати! Знаю я такі випадки! Он, Марті з нашого села незаміжня і дитину має. Сором не сором - але не поважають її. Шпиняють всі, кому не ліньки. Хоча мені дівчину шкода. Вона ж такою самою, як і раніше, веселою й жвавою Марті й залишилася - ні гіршою стала, ні кращою, але вже пліткарі та осудники клеймо на ній поставили: повія і гуляща. А Марті не така зовсім, просто дуже Ростогна свого кохала і віддалася. А він кинув її. Одружився з містянкою і в місто поїхав, покидьок. Ох, різне в житті буває. Але я хочу на чужих помилках вчитися, а не на своїх! Незаймана, так! І буду нею! Живу, як мені хочеться! По-хитрому і по-розумному. 

- Та як тут побачиш, незаймана, чи ні?! - сплюнув вербовник. - Хоч бери і сам перевіряй!

Він голосно загиготав, обмацуючи мене масним поглядом, я ж зиркала спідлоба, все бачила. Вітчим поруч захіхікав тоненьким козлиним голоском.

Ух, так би й гепнула чим-небудь важким по пиці! Мішком із половою! Щоб аж беркицьнув! І пилом присипало! Я зціпила зуби. Мовчатиму, бо сама винна, що тут опинилася…