-49-

Зал суду зустрів нас важкою, наелектризованою атмосферою, від якої мені було важко дихати. У повітрі стояв стійкий, майже нудотний запах, який мені видавався вибухом чогось смердючого та гнилого. Можливо, так реагував мій організм на те, що в залі суду були ті, хто намагався мене вбити. І цей страх досі жив десь глибовоко в моїй душі. Або ж тому, що кожен погляд присутніх здавався мені занадто гострим і прискіпливим.

Я сиділа на жорсткій лаві поруч із Ліамом, відчуваючи, як його велика й тепла долоня міцно стискає мою руку під столом. Це була наша остання битва, фінальна крапка в цій довгій і виснажливій війні, яка ледь не коштувала нам життів. Хоча моє серце шалено калатало десь у горлі, а пальці правої руки мимоволі тремтіли, я більше не відчувала тієї звичної безпорадності, яка роками отруювала моє існування в домі Шеріданів.

Перед судом нарешті постали всі ті, хто занадто довго звикав вважати себе вищими за закон, мораль і звичайні людські почуття. Маргарет сиділа за скляною перегородкою з абсолютно кам’яним, холодним обличчям, намагаючись зберегти свою звичну гордовиту поставу, але я бачила, як її пальці нервово стискали край столу, залишаючи білі плями на шкірі. Поруч із нею на лаві підсудних перебували корумповані чиновники, судді в минулому та офіцери поліції, які роками допомагали їй приховувати злочини, фальсифікувати справи та знищувати конкурентів. Тепер, коли Грімм надав суду всі матеріали з нашої чорної флешки, їхня прогнила система почала розвалюватися на очах. Жодні гроші, жодні залякування чи старі зв’язки вже не могли їх врятувати від неминучого.

Коли судовий пристав назвав моє ім’я, я відчула на собі десятки ворожих, колючих поглядів, але впевнено піднялася зі свого місця. Кожен крок до трибуни відлунював у моїх скронях. Я бачила Джейн, яка сиділа окремо від своєї матері й виглядала абсолютно зламаною. Її колись ідеально вкладене волосся пасмами висіло вздовж обличчя, а в очах не було й натяку на ту зверхність, якою вона штрикала мене все життя. Вона просто мовчки дивилася в підлогу, ніби намагалася там сховатися від сорому та вини. Або ж від усвідомлення того, що це кінець, що вона програла і саме я допоможу засудити її за всі ті злочини, котрі вона скоїла. 

— Свідок Тереза Шерідан, ви готові давати свідчення? — запитав суддя, дивлячись на мене поверх окулярів.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи підтримку Ліама навіть на відстані, і почала говорити. Я розповіла про ніч, коли куля Джейн влучила в мою ногу, і про те, як вони намагалися підставити Ліама ще багато років тому. У залі панувала така тиша, що було чути лише моє дихання та скрип друкарки секретаря, що фіксував кожне моє слово. Я відчувала неймовірне полегшення, ніби з кожним словом стаю вільною. 

Після мене свідчення дало ще кілька людей, а в самому кінці виступив Ліам. Він був спокійним і не так хвилювався як я, або ж намагався впевнено виглядати заради мене. Ліам викривав деталі того, як його бізнес намагалися відібрати через сфабриковані обвинувачення, називав імена конкретних чиновників, суми хабарів та дати зустрічей. Багато людей у залі, які прийшли як вільні громадяни, почали помітно нервувати та озиратися на вихід, бо розуміли, що свідчення Ліама стануть початком і для їхніх кримінальних справ. 

Коли суддя нарешті зачитав вироки, озвучуючи терміни ув’язнення для Маргарет і Джейн, конфіскацію всього майна та арешти десятків держслужбовців, тоді я вперше за все життя відчула, що справедливість справді існує. Вона не була миттєвою, вона була болісною, але вона прийшла. 

— Це кінець, Терезо, — прошепотів Ліам, коли ми нарешті вийшли на ганок суду під спалахи камер журналістів, яких ми просто проігнорували.

— Ні, Ліаме, — я міцно притиснулася до його плеча, вдихаючи свіже повітря. — Це тільки початок. І я дуже щаслива, що ми тепер разом. 

— І я радий. — він пригорнув мене до себе, закриваючи від журналістів і повів геть від будівлі суду та минулого, котре нарешті отримало своє покарання.

***

Минуло кілька тижнів. Наше життя почало поступово входити в спокійне русло. Ми переїхали в той самий світлий будинок із великими вікнами, про який мріяли. Тепер кожен ранок починався не зі страху, не з думок, що ще трапиться сьогодні, а з аромату кави, яку готував Ліам, і тихих розмов про майбутнє. Поступово ми звикали до нового дому, до спільного побуту і до життя про яке завжди мріяли. 

Ми вже майже закінчили пакувати речі для поїздки до моря, коли одного вечора, коли сонце заливало нашу терасу золотом, у двері пролунав несміливий дзвінок. Ліам пішов відкривати, виглядаючи дещо здивованим, бо ми нікого не чекали. Я спостерігала за ним крізь скляні двері вітальні. Коли він відчинив, на порозі з’явилася молода дівчина. Вони завмерли на кілька секунд, дивлячись одне на одного, а потім Ліам видав такий звук — щось середнє між стогоном і видихом полегшення — і просто розкрив обійми.

— Елеонор… — його голос здригнувся так сильно, що в мене защеміло в грудях.

Сестра Ліама, яка була змушена переховуватися за кордоном всі ці роки через залякування Маргарет та Джейн, повернулася в місто одразу, як дізналася з новин, що Джейн засудили, а всі звинувачення з її брата знято.

— Братику… Боже, Ліаме! — вона кинулася йому на шию, і вони закрутилися на місці, не зважаючи ні на що. Я зі сльозами на очах спостерігала за ними. 

  Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, Ліам покликав мене.

— Терезо, підійди, будь ласка, — він пригорнув мене однією рукою, а іншою продовжував тримати сестру. — Елеонор, знайомся. Це Тереза. Жінка, без якої я б ніколи не вистояв. Це моя кохана, і вона тепер частина нашої родини.