-46-

Лікарня зустріла мене засліплюючо-білим світлом, яке боляче било по очах, від чого я була змушена мружитись, і тим самим задушливим запахом антисептика. Відтепер я ненавиділа лікарні ще більше ніж будь-коли. 

Мене швидко везли коридором, і стеля над головою миготіла суцільною білою смугою. Голоси лікарів, металевий брязкіт інструментів, чиїсь кроки — усе це змішувалося в гул, крізь який проривався голос батька. Він не відходив від мене ні на крок. Так, наче боявся, що якщо залишить хоч на секунду, я зникну. Або ж просто знав, що матір, точніше мачуха та моя недосестра можуть вчинити якусь капость. 

Його зізнання все ще відлунювало в моїй голові. “Я ніколи не була їхньою”, — прокрутилось в моїй голові, викликаючи лише відчуття спустошення. Дивно, але я більше не відчувала болю. 

— Терезо, куля пройшла навиліт, — голос лікаря повернув мене до реальності. — Вам пощастило, кістка ціла. Буде боляче, звісно і знадобиться час на відновлення, але ви будете ходити. 

Я ледь кивнула. Слово “пощастило” здавалося  мені знущанням. Справжнім щастям було б знати, що Ліам у безпеці, що я в безпеці, а це все просто кошмар який наснився. 

— Ліам, де він? Що з ним? — я спробувала підвестися, але біль у нозі миттєво осадив мене назад. 

Лікар на мить завагався, і в мене всередині все похололо. 

— У нього була криза, — тихо сказав він. — Стан різко погіршився, він знову знепритомнів, і його терміново перевели в реанімацію. 

Світ навколо мене просто зник: повітря стало густим, задушливим, а на очі навернулися сльози. Поки я рятувала нас там, він втрачав сили тут.

— Але зараз, — лікар поспішно додав, бачачи мій відчай. — Усе минулося. Ми стабілізували його стан і нещодавно він прийшов до тями.

Я заплющила очі, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози. Він вижив. Знову видерся з тієї прірви. Він мене не покинув.  

Батько обережно стиснув мою руку, але я вже нічого не відчувала, крім нестримного бажання опинитися поруч із Ліамом. Мені треба було його побачити, відчути, знати що він все ще зі мною, що він мій. 

— Все буде добре, донечко, — сказав тато, ще міцніше стискаючи мою руку. — Тепер, я дбатиму про це. 

Я кивнула, ковтаючи гіркосолону грудку відчаю, втоми та розчарування, котре жило в мені стільки років. 

— Зараз ми дамо вам ще ліки і ви відпочинете, — сказав лікар і покликав медсестру, аби вона виконала його вказівки. Потім мене помістили до окремої палати відпочивати. 

Минула ціла вічність, перш ніж мені дозволили відвідати палату Ліама. Ногу мені перев’язали, дали ліки, які трохи притупили біль, але серце все одно калатало десь у горлянці. Бо я весь час думала про нього, а не про себе. 

Коли дозволили відвідини, батько всадив мене до крісла каталки і повіз до палати Стерлінга. На моє здивування перед палатою Ліама мене зустрів Картер. Вигляд у нього був такий же пожмаканий, як і в мене, але очі горіли переможним вогнем. 

— Грімм отримав флешку, — без передмов сказав він. — Там усе: махінації Маргарет, підкупи, імена. І найголовніше — прямі докази того, що Ліама підставили ще роки тому. Все було розіграно як по нотах і тепер ми зможемо це довести. 

Я видихнула, і ледь всміхнулася. Всі ці синці, поранення, кров і страх — усе було не дарма.

— А Джейн?

— Її заарештували прямо біля будинку. Грімм уже займається справою.

Картер ледь помітно всміхнувся і кивнув на двері палати.

— Йди до нього. — сказав Картер без тіні ревнощів. Хоча, я не була певна, що він забув  наш роман. Можливо, досі почувався винним, або розумів, що немає шансів бути зі мною. В будь-якому випадку я була вдячна йому за розуміння та підтримку. І за те, що не став згадувати наше спільне минуле. 

— Навіть попри те, що поліція вже встигла прикувати його руку до ліжка наручниками, Ліам виглядає так, ніби готовий рознести цю лікарню, аби знайти тебе. — зі смішком додав Картер. 

— Можна, я сама? — звернулася я до батька і він, відкривши мені двері палати, дозволив самій заїхати на кріслі і зачинив за спиною двері. 

У палаті панував напівморок і чувся лише рівний писк моніторів. Ліам лежав на ліжку, блідий, з купою дротів навколо, а його рука справді була прикута металевим кільцем до рами. Але щойно наші погляди зустрілися, усе інше перестало існувати.

— Терезо... — цей хрипкий, рідний голос змусив моє серце пропустити удар.

Я, забувши про біль у нозі, встала з крісла і підійшла до ліжка. Взяла стілець і сіла поруч. 

— Ти ідіот, Ліаме, — прошепотіла я, накриваючи його вільну долоню своєю. — Я ледь не збожеволіла. Лікарі казали, що в тебе була криза, що ти був на межі… — я всхлипнула і прикрила рукою рот. Бо хотіла бути сильною для нього. 

Він слабко стиснув мої пальці, а в його очах спалахнуло те саме гаряче світло, яке я так боялася втратити.

— Я не міг піти, — він ледь помітно всміхнувся, дивлячись на моє заплакане обличчя. — Не тоді, коли знав, що ти десь там ризикуєш собою заради мене.

Я нахилилася до нього, ігноруючи все навколо. Мої губи торкнулися його: спершу обережно, наче боячись завдати болю, а потім відчайдушно, з усією тією ніжністю й пристрастю, яку я стримувала тижнями. Ліам відповів із такою силою, наче в цей момент до нього поверталося саме життя. Його вільна рука обхопила мою потилицю, притягуючи ближче.