-45-

Нічну тишу порушив постріл. На мить мені здалося, що куля просто просвистіла повз, але вже наступної секунди моє тіло прошив такий дикий біль, якого я ніколи не відчувала. Світ перед очима похитнувся, ноги підкосились, і я важко впала на асфальт, здираючи долоні до крові.

— Трясця! — вирвалося крізь стиснуті зуби.

Біль пульсував десь нижче коліна, гарячий і нестерпний. Я відчула, як по штанині швидко розтікається щось тепле. Вона все ж таки влучила. Джейн влучила в мене. 

Позаду почувся швидкий тупіт кроків. Джейн бігла до мене. 

— Я ж тебе попереджала! — її голос зірвався на крик. — Ти ніколи не вміла слухати! І завжди сунеш свого носа!

Я спробувала підвестися, але нога стала ніби чужою, не слухалася мене. І все тіло ціпеніло від болю. 

Невже це все? Невже наша з Ліамом історія закінчиться тут, на брудному асфальті? Мене охопив страх, паніка. Та я ще міцніше стиснула флешку. Ні, я її не віддам. Нізащо!

Джейн була вже зовсім поруч, коли темряву прорізав інший голос:

— Кинь зброю! Зараз же!

Я повернула голову і побачила Картера. Він не кинув мене. 

— Кинь зброю! — повторив Картер, але Джейн лише розсміялася йому в обличчя. 

Та Картер не жартував. Він зробив різкий рух, ще один сухий постріл пролунав — і Джейн скрикнула. Вона хитнулася й упала на коліна, випустивши пістолет.

— Картере... — прошепотіла я. Він миттєво опинився біля мене, оглядаючи поранену ногу.

— Тримайся, Терезо. Швидка вже на підході.

Я дивилася на нього крізь пелену болю і простягнула руку.

— Флешка. Візьми. 

Він обережно забрав її з моїх пальців.

— Вона в нас. Ти впоралася. Ти молодець!

Раптом позаду почувся ще один крик. З будинку вибігла мати в одному халаті. Вона кинулася до Джейн, а побачивши мене в крові, навіть не здригнулася. В її очах спалахнула справжня лють.

— Це все через тебе! Ти завжди приносила лише біду! Якби не ти, нічого цього не сталося б!

Ці слова поранили мене глибше, ніж куля. Я заплющила очі. Видихнула. Навіть зараз, коли Джейн стріляла в мене, вона звинувачувала мене. Та дуже швидко сирени заглушили  її крики і прокльони. Поліцейські машини заблокували дорогу, офіцери оточили Джейн.

— Джейн Стерлінг, ви заарештовані, — почула я крізь шум у вухах.

— Ні! — кричала мати. — Це помилка! Це Тереза все підлаштувала!

Я бачила обличчя Джейн. Вона не злилася — вона виглядала втомленою, наче весь її ідеальний світ розсипався. Картер передав флешку поліції, наголосивши, що це докази для Грімма. Я спостерігала за цим всім крізь пелену сліз та болю. 

Мене вже клали на ноші, коли з'явився батько. Він виглядав так, ніби за ці хвилини постарів на десятиліття.

— Я їду з нею, — твердо заявив він медикам.

Мати зневажливо кинула:

— Ти серйозно? Після всього, з нею?

Батько подивився на неї так, як ніколи раніше. В його погляді було так багато гніву, співчуття і ще чогось, що я не могла зрозуміти. Він почувався винним. 

— Саме після всього. — твердо сказав він і слідував за медиками. 

У швидкій було холодно, а біле світло різало очі. Після уколу біль в нозі притупився, але паніка всередині нікуди не зникла. Батько сидів поруч і тремтячими руками стискав край пледу, котрим мене вкрили. 

— Пробач мені, — раптом тихо сказав він.

— За що? — я ледь повернула голову. Все тіло ставало важким, в'язким. 

— За мою слабкість. За те, що дозволив їй так з тобою поводитися і за те, що не захистив.

Я мовчала. Я чекала цих слів усе життя, але зараз вони не принесли полегшення. Тільки порожнечу. І сльози. 

— Є дещо ще, — він набрав повітря в легені. — Ти маєш знати правду. Ти не її донька. 

Я завмерла, не вірячи своїм вухам.

— Що ти таке кажеш?

— Ти не донька моєї дружини, — його голос здригнувся. — Твоя справжня мати була жінкою, яку я кохав. Вона померла під час пологів. Я забрав тебе додому, бо не міг інакше, і змусив дружину тебе вдочерити.

Слова батька падали на мене, як каміння. Тиснули, душили. Здавалося, що я і справді задихаюся. 

— Вона ніколи не змирилася, — продовжував він. — Ти була для неї постійним нагадуванням про мою зраду. 

Все раптом стало на свої місця: холодні погляди матері, зверхність Джейн, вічне відчуття того, що я зайва в цьому домі. Я ніколи не була своєю. Я була просто тінню чужої жінки, яку матір ненавиділа. І відповідно, ненавиділа і мене. Божечки. 

Сльози котилися по щоках. Я не стала стримувати їх, бо це єдине, що я могла зробити в такому стані, почувши те, що, здається завжди і підозрювала. 

— Ти мав сказати мені раніше, — прошепотіла я, ковтаючи солоні сльози. Можливо, тоді б моє життя було інакше: я б поїхала геть відразу, щойно отримала паспорт.