-44-

Ніч була напрочуд тихою, наче місто навмисно затамувало подих, спостерігаючи за моїм падінням у прірву. Прірву, з якої була ймовірність я і не виберуся. Але я мусила спробувати. Попри страх, попри невпевненість, попри біль. 

Картер пригальмував за квартал від будинку — Грімм не хотів зайвий раз ризикувати і наполягав на максимальній дискретності. Я розуміла його позицію, і підтримувала його план. Діючи тихо, ми мали б час на організацію наступного удару по системі. Ефект неочікуваності грав нам лише на руку. Бо навряд чи хтось сподівався, що я піду просити допомоги у того, хто сам ледве жеврів у цьому місті після всього, що з ним зробили. 

Щойно автівка рушила з місця і зникла за поворотом, самотність та страх навалилися на мене всією своєю вагою. Я залишилася один на один із темрявою, підступністю моєї сестри та не любов'ю рідної матері. 

Крижаний вітер шмагав по обличчю, але в голові все одно палав вогонь помсти, думки  плуталися, збиваючись до одного-єдиного слова, що пульсувало в скронях: “флешка”.  Я мала здобути її, бо це був наш з Ліамом єдиний квиток у життя. І це був шанс витягнути на світло всю ту брудну правду про Джейн, Маргарет і систему, яка роками перемелювала людські долі на порох.

Я рушила вперед, ховаючи зціплені в кулаки руки в кишені пальта. Кожен мій крок відлунював у власній голові невпевненістю та страхом, але я вперто йшла до своєї цілі. 

Опинившись біля батьківського дому, я огледілася довкола і поспішила до заднього двору. Батько завжди забував закривати там хвіртку і я мала надію, що й цього разу він її не закрив. Тоді б у мене був шанс безшумно та непомітно проникнути на подвір'я, а потім іти в сам будинок. 

Колись я називала це місце домом, але зараз воно виглядало як ідеально сконструйована пастка. Я знала це, навіть здогадувалася, що Джейн вже мене чекає там, але вибору не було. Покинути Ліама я не могла. Я мусила витягнути і його, і себе і дати нам шанс на таке життя, яке у нас украли і Джейн, і Маргарет і “система”. 

На другому поверсі горіло світло. Значить, вона була там. Моє серце зрадницьки прискорилося, але я лише міцніше стиснула зуби. Так навіть краще. Якщо Джейн дійсно вдома, вона не забрала флешку з собою — вона завжди була схиблена на контролі й воліла тримати всі козирі під рукою.

Я перетнула подвір’я, намагаючись не видати себе. Перший поверх топав у пітьмі, а зверху долинало ледь чутне бурмотіння телевізора. Джейн була у вітальні. Ймовірно, з мамою та татом бо я чула їхні голоси і спокійну розмову про щось буденне. А це означало, що у мене було всього кілька хвилин на те, аби знайти флешку та втекти. 

Старий ключ, який я так і не наважилася викинути, легко повернувся в замку. Я прослизнула всередину і завмерла, прислухаючись до тиші. Все було так само, як і раніше, але тепер кожен куток здавався ворожим.

Знявши взуття, я на пальчиках пройшла до дитячої спальні Джейн. Я знала: якщо вона щось і ховала, то саме там, серед своїх ляльок та різних цяцьок. 

Зайшовши до спальні, я зачинила двері й почала гарячково оглядати кімнату. Стіл, шафа, полиці — все було потенційним місцем сховку. 

— Думай, Терезо! — шепотіла собі під ніс. — Вона не поклала б це просто під папери. 

Погляд зупинився на столі. Я почала обережно перевіряти шухляди, і все що там було. Серед усього цього мотлоху я натрапила на фото. На ньому були Джейн і Маргарет. Вони посміхалися, наче найкращі подруги. Тобто, вони знали одна одну набагато довше, ніж я могла собі уявити. І кожна з них брехала про іншу. 

— Брехлива сука… — вирвалося в мене крізь зуби.

В шухлядах я нічого не знайшла, тому пішла перевірити шафу. Там теж мене чекало фіаско. Тоді я перевіряла полиці: статуетки, книги, журнали. Нічого. Трясця!

Я підняла очі й зачепилася поглядом за картину над ліжком. Я згадала, як колись Джейн смикнулася, поправляючи її, коли я зайшла без попередження. Це воно. Там точно щось є. 

Я підбігла до стіни, зняла полотно й побачила вмонтований сейф. Лишилося найскладніше — код. Дати народження? Надто просто. Весілля? Не її стиль. Я знову подивилася на фото, яке все ще тримала в руці. Дата внизу знімка: 1107. 

Пальці тремтіли, коли я набирала цифри. Бо до останнього не вірила, що мені так пощастило. Але почувши клац, зраділа. Сейф піддався.

Серед пачок грошей та зброї я побачила її — маленьку чорну флешку. Я вже простягнула руку, щоб забрати свою здобич, як раптом за спиною пролунав голос, від якого в жилах застигла кров.

— Я знала, що ти прийдеш.

Я повільно обернулася. У дверях стояла Джейн. Бліда, з перев’язаною рукою, але в її погляді світилося щось небезпечне, майже божевільне.

— Віддай її, Терезо, — тихо вимовила вона. — Ти не розумієш, у яку гру граєш.

Я міцно затиснула флешку в кулаці.

— Ні. Більше ти нічого в мене не забереш.

Джейн криво усміхнулася:

— Я робила це все заради нас.

— Не смій! — мій голос зірвався на крик. — Не смій брехати, що ламала життя Ліаму, його сестрі й мені заради якогось блага!

Її обличчя перекосилося від люті й болю.

— Ти нічого не тямиш! — прошипіла вона, кидаючись вперед. — Якщо Грімм отримає це, нам усім кінець!