-39-

Ліам

Стіни камери тиснули на мене, наче намагалися розчавити. Я сидів на лавці, спершись ліктями на коліна, і дивився в одну точку на холодній підлозі. У цій тиші, де єдиним звуком було моє власне дихання, я знову і знову повертався до неї. До Терези.

Вона була моїм найбільшим щастям і моїм болем. Я пам’ятав кожен її погляд, кожну посмішку, те, як вона сміялася — щиро, по-справжньому. Коли ми були разом, я на мить забував, у якому бруді тону. Тереза була для мене чимось чистим, до чого я не мав права навіть торкатися своїми заплямованими руками. Я кохав її так сильно, що це лякало мене самого. І саме це кохання стало моєю слабкістю, яку Джейн використала без жодного жалю.

Шість років тому моє життя розлетілося на друзки. Я досі пам’ятаю той дзвінок і налякане обличчя моєї сестри, Елеонор. Вона стояла над тілом свого чоловіка, не тямлячи себе від жаху. Вона його не вбивала, я знав це точно. Але все було підлаштовано так ідеально, що жоден адвокат не зміг би її витягнути. І тоді з’явилася Джейн.

Вона прийшла не з розрадою, а з угодою. У неї були докази, які могли очистити ім'я Елеонор, але ціна була занадто високою. Джейн хотіла мене. Їй потрібен був мій ресторан, мій авторитет і моє прізвище, щоб безперешкодно відмивати гроші для своїх господарів із “системи”. Вона поставила мені ультиматум: або я одружуюся з нею і стаю частиною їхнього кримінального світу, або моя сестра згниє в тюрмі за вбивство, якого не вчиняла.

Я вибрав Елеонор. Я не мав вибору. І булувати стосунки з Терезою я не міг, тому дозволив їй думати, що я останній покидьок. Це було найважче, що я коли-небудь робив. Щоразу, коли я бачив Терезу пізніше, мені хотілося кричати, розповісти їй правду, обійняти її, але я не міг. Я боявся, що якщо вона дізнається про гроші, про Джейн, про Маргарет, вона злякається. Я хотів, щоб у її очах я залишався просто Ліамом, а не злочинцем, який щовечора рахує брудні пачки купюр у підсобці ресторану.

Тихий скрегіт засува вирвав мене з думок. Важкі металеві двері прочинилися, і в камеру зайшла Маргарет. Вона виглядала як завжди — холодна, стримана, у своєму ідеальному костюмі. Але я помітив, як вона міцніше, ніж зазвичай, стискає свою сумочку.

— Стерлінг, піднімайся, — сказала вона. — Ти виходиш.

Я навіть не поворухнувся.

— Вирішили, що я вам більше не потрібен у цій клітці? Чи у тебе  нарешті прокинулася совість?

— Залиш сарказм для когось іншого. У нас надзвичайна ситуація. Твоя покійна дружина виявилася не такою вже й мертвою.

Я повільно підняв голову. В грудях щось боляче стиснулося.

— Що ти верзеш?

— Джейн жива. Вона інсценувала свою смерть, щоб обійти нас усіх. Вона викрала Терезу. Їй допоміг поліцейський Майк. 

Світ перед очима на мить потемнів. Лють, яку я стримував роками, вибухнула всередині з такою силою, що я підхопився на ноги, готовий трощити все навколо.

— Якщо з нею щось станеться, Маргарет... — я процідив ці слова крізь зуби, підходячи впритул до неї.

— Тоді знайди її, — холодно відповіла вона, простягаючи мені конверт із моїми речами. — Ми зняли всі обвинувачення. Ти вільний. Але врахуй: Джейн зараз некерована. Вона хоче втекти з грішми, і Тереза для неї — лише важіль тиску на тебе. У тебе мало часу.

Мене вивели через службовий вхід. Свіже нічне повітря вдарило в обличчя, але я не відчував смаку свободи. Я відчував лише дикий страх за Терезу. 

Я сів у машину, яку мені залишили біля воріт. Руки на кермі тремтіли не від холоду, а від напруги. Куди вона могла її повезти? Я знав Джейн краще, ніж будь-хто. Вона любила драматизм. Вона любила повертатися туди, де відчувала свою владу.

Я почав об'їжджати всі наші старі точки: покинуті склади, закриті клуби, де раніше проводилися зустрічі “системи”. Години минали одна за одною, а я не знаходив жодного сліду. Кожен телефонний дзвінок моїм колишнім “знайомим” закінчувався нічим. Джейн зникла, забравши з собою все, що мені було дороге. 

Я кружляв по місту у пошуках Джейн, у поушках Терези та всі мої зусилля були марними. Вже на світанку, коли небо стало сірим і непривітним, мій телефон завібрував. Номер був прихований. Я натиснув “прийняти”, затамувавши подих, бо десь підсвідомо розумів, хто телефонує. 

— Привіт, коханий, — голос Джейн пролунав так чітко, наче вона стояла поруч. — Ну як тобі на волі? Сподіваюся, ти вже почав мене шукати.

— Де вона, Джейн? — я намагався говорити спокійно, хоча серце виривалося з грудей. — Це справа між нами. Відпусти її.

— О ні, Ліаме. Тереза — це частина нашої родини, хіба не так? Вона тут, зі мною. Трохи налякана, трохи втомлена, але вона дуже чекає на тебе. Приїжджай до старого причалу біля заводу. Пам’ятаєш те місце? Там, де ти колись зробив свій вибір на мою користь.

— Я буду там. Тільки не чіпай її.

Джейн хмикнула. 

— Приїжджай один. Якщо я побачу когось із людей Маргарет, я вб'ю твою коханку. І я не жартую. 

Вона кинула слухавку. Я втиснув педаль газу в підлогу. Я знав, що це може бути пастка. Я знав, що Джейн не збирається залишати нас у спокої, але мені було байдуже. Якщо для того, щоб врятувати Терезу, мені доведеться померти на тому причалі — я зроблю це без вагань. Бо без неї моє життя все одно залишалося б тією ж самою тісною камерою, з якої я щойно вийшов.