-31-

Нора пішла, а я сиділа і дивилася на візитівку у своїх руках так, ніби вона могла змінитися просто в мене на очах, перетворитися на якусь змію чи жабу і отруїти мене своїм укусом. Але нічого не відбувалося і я навіть змогла усміхнутися своїм дурним думкам. Бо ж дійсно, після смерті Джейн у мене неначе поїхала кукуха і з'явилася параноя. 

Я повільно провела пальцем по гладкому картону, відчуваючи, як у грудях знову починає наростати напруга — тиха, але вперта, як вітер перед дощем, що ще не почався, але вже гойдає гілки дерев.

Ноа Колтон. Адвокат. Не бізнесмен, не вчитель, не офіціант, не випадковий знайомий, а саме адвокат. Та ще й спеціаліст з розлучень. І Джейн представила його, як друга. 

Я гірко всміхнулася.

— Звісно… — прошепотіла собі під ніс. Все ставало ще заплутанішим, ніж було.

Якщо він адвокат, якщо він спеціалізується на розлученнях, то що саме він робив у житті Джейн? Просто коханець? Чи щось значно більше? 

“Вона збиралася піти від Ліама? Але чому? Джейн же була на сьомому небі від того, що вони одружилися. І мені цим потикала не раз, хвалилася, хоча радше, знущалася!” —  Я різко підвелася, схопивши візитівку, і майже не помітила, як залишила гроші за каву на столі, пішла геть. 

Світ навколо знову розмився, перетворившись на шум і рух, який не мав до мене жодного стосунку. В голові була лише одна думка: “Мені потрібно знайти його, цього Ноа і допитати!”

Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула, аби заспокоїтись та не виходило. Руки трусилися від усвідомлення того, що я на крок ближче до правди. Котра, я впевнена, стане справжньою катастрофою для мене. 

Я сіла в машину і ще раз подивилася на візитівку. На ній була адреса офісу у центрі міста. Я завела авто і рушила з місця, відчуваючи, як серце б’ється швидше з кожною хвилиною. Дорога злилася в одну лінію, світлофори змінювалися автоматично, а я навіть не пам’ятала, як проїжджала повз них. У голові крутилися слова Нори. Я стиснула кермо сильніше.

— Трясця! — видихнула крізь зуби.

Якщо це правда, якщо Джейн справді збиралася розлучитися, якщо вона була вагітна від іншого, то у Ліама була ціла купа мотивів. А це на цілу купу більше ніж в інших. А отже, він міг бути тим, хто позбавив мою сестру життя. Ця думка мене лякала найбільше. 

Я вже майже доїхала до вказаної адреси, коли телефон знову задзвонив. Мама. Я заплющила очі на секунду, аби набратися сил і відповісти на дзвінок. З нею зараз я найменше хотіла розмовляти. 

— Так?

— Терезо! — її голос звучав більш піднесено, ніж раніше, і це різонуло по нервах. І зливувало. — Ти вже знаєш?

Я стиснула щелепу.

— Про що саме?

— Ми все організували! — швидко сказала вона. — Завтра прощання, потім кремація, і поминки в ресторані.

У мене перехопило подих.

— Завтра? Так швидко? Як? 

— Так, — спокійно відповіла вона, ніби йшлося про щось буденне. — Не можна це затягувати.

Я відчула, як всередині щось різко стискається і вистрілює, наче пружина. Мох нерви, мабуть тріснули. 

— А мене, звісно, ніхто не питав.

З іншого боку пролунало роздратоване зітхання.

— Терезо, ми вже це обговорювали. Ми робимо як краще.

— Для кого краще? — тихо, але гостро запитала я.

— Для всіх, — відповіла вона холодніше. — І, до речі, добре, що того Ліама нарешті забрали.

Злість піднялася хвилею — гарячою, різкою, як полум’я, що спалахує від найменшої іскри. Я сціпила зуби, і побачивши місце для парковки, зупинила авто, бо інакше ризикувала потрапити в дтп. Руки трусилися і я вже не знала, що більше мене злить та вибішує: той факт, що Ліам може бути винний, чи те, що моя матір так радіє його арешту? 

— Ти навіть не сумніваєшся, так? — прошепотіла я.

— А в чому тут сумніватися? — її голос став жорсткішим. — Він мав мотив.

Я різко вдихнула.

— У всіх був мотив, мамо.

— Не вигадуй, — відрізала вона. — І, будь ласка, не роби дурниць. Не лізь туди, куди не треба.

Я гірко всміхнулася.

— Запізно.

— Що?

— Нічого, — холодно сказала я. — Побачимось завтра.

Я скинула виклик, не даючи їй можливості відповісти. І ще кілька секунд просто сиділа в машині, дивлячись перед собою.

Завтра. Похорон. Наче жирна крапка в цій темній заплутаній історії, але я відчувала — це лише початок. 

Я опустила погляд на візитівку, яка досі лежала на пасажирському сидінні. Ноа Колтон. Я мала з ним поговорити. Мусила. 

Я підняла очі і подивилася вперед. Скляна будівля офісного центру вже виднілася за кілька метрів. І в ту ж мить всередині щось тихо клацнуло. Як замок, до якого нарешті підібрали правильний ключ.

— Ну що ж, Ноа… — прошепотіла я, відкриваючи двері авто. — Подивимось, хто ти такий насправді.