-29-

Стук у двері пролунав знову — гучніший, наполегливіший, такий, що не залишав жодного сумніву: вони не підуть, поки їм не відчинять.

Я стояла посеред кухні, стискаючи край столу пальцями так сильно, що відчула, як вони починають німіти. Повітря раптом стало густим, важким, і дихати стало важче. По спині пробіг холодок. Серце билося надто швидко, віддаючи в скроні тупим болем. Від хвилювання я прикусила губу. 

Ліам глянув на мене лише на мить, але цього вистачило, щоб я зрозуміла — він уже все вирішив. Його обличчя знову стало тим самим: зібраним, холодним, майже байдужим. Наче тієї ночі між нами не було взагалі. Як і теплої розмови за сніданком. 

Я ледь помітно кивнула, намагаючись зібрати себе докупи, бо навіть боялася уявити, що буде далі. Якщо його прийшли арештовувати, то є нові докази? Але чи справжні вони? Чи це знову чийсь наклеп?

— Все буде добре, — промовив він.

Я кивнула, всміхнулася ледь-ледь та напруга нікуди не відступила. В горлі застрягли всі правильні слова, які мала б сказати Ліамові в знак підтримки та натомість, я просто поцілувала його. Коротко і ніжно. 

— Все буде добре, Терезо, — знову повторив він і розвершувшись, спокійно пішов до дверей. Його кроки були на диво впевнені, без жодного поспіху, але в цій стриманості відчувалася напруга — така, що натягувала мої нерви, як струну, готову от-от обірватися.

Стукіт припинився раптово, а потім клацнув замок. Двері відчинилися, і разом із ранковим світлом у дім увійшла тривога. 

Я не витримала і зробила кілька обережних кроків уперед, залишаючись у кухні, але так, щоб бачити коридор.

На порозі стояли двоє поліцейських. Обидва вони були в темній формі, з жорсткими, зосередженими обличчями. Один старший — із глибокими зморшками біля очей, уважним, майже втомленим поглядом людини, яка бачила занадто багато. Інший молодший, але значно напруженіший, з різкими рухами і тією прямолінійною жорсткістю, яка часто буває небезпечнішою за досвід. Вони виглядали так, ніби прийшли не просто поговорити.

— Містер Стерлінг? — голос старшого прозвучав хоч і офіційно, але дещо грубо. 

— Так, — відповів Ліам спокійно. Його голос не видав нічого ні напруги, ні здивування.

— Нам потрібно, щоб ви проїхали з нами до відділку у зв’язку з новими обставинами у справі смерті вашої дружини. 

Ліам трохи нахилив голову, ніби обдумуючи почуте, але я помітила, як на мить напружилася його щелепа.

— Я не відмовляюся співпрацювати, — сказав він повільно, зважуючи кожне слово. — Але хотів би розуміти підстави.

— У відділку вам усе пояснять, — коротко відповів молодший. Його тон був різкішим, майже нетерплячим, наче він кудись поспішав а Стерлінг його затримував. 

— Добре, — нарешті сказав Ліам. І саме в цю мить все пішло не за планом. Погляд старшого поліцейського ковзнув далі, на мене. Я завмерла. Ми зустрілися очима, і в цю секунду я відчула, як серце різко провалюється вниз, а потім знову вдаряє — надто сильно, надто голосно.

— А ви? — спитав він, трохи звузивши очі.

Я зробила крок вперед, змушуючи себе триматися впевнено і спокійно, хоча всередині все вже розсипалося на дрібні уламки.

— Я сестра Джейн, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Приїхала забрати деякі її речі.

Молодший поліцейський перевів на мене швидкий, оцінюючий погляд, ніби намагався скласти пазл.

— Ви були тут зранку?

— Так, — я ледь підняла підборіддя, стримуючи бажання відвести погляд. — Приїхала нещодавно.

Я відчувала, як пульс б’ється в скронях, як долоні стають вологими, але змусила себе стояти нерухомо.

Старший ще кілька секунд дивився на мене, ніби зважував щось, прокручував у голові варіанти. А потім кивнув.

— Можливо, вам доведеться ще раз з’явитися у відділок. У грудях щось стиснулося.

— Я вже давала свідчення, — відповіла я трохи жорсткіше, ніж планувала.

— І, можливо, дасте ще, — спокійно сказав він.

Ми дивилися один на одного довше, ніж було потрібно. Я першою відвела погляд.

— Я зрозуміла.

— Містер Стерлінг, — звернувся він знову до Ліама, — прошу.

Ліам узяв куртку, рухаючись так само спокійно, але я вже бачила — це лише зовнішня оболонка. Усередині він був напружений до межі. Він пройшов повз мене. Настільки близько, що я відчула його тепло. І на мить — лише на коротку, майже непомітну секунду — він зупинився.

— Тільки не роби дурниць, — тихо сказав він. Я не встигла нічого відповісти, бо він уже йшов далі. Вийшов ща двері, за ним поліцейські, грюкнувши дверима так гучно, що я ледь не підстрибнула на місці. 

Я опустила погляд на свої руки, вони тремтіли. А в грудях расплескалось озеро з відчаю та розгубленості. Чому саме зараз вони приїхали? Що вони знайшли? Чи дізналися? 

Я залишилася стояти між коридором та кухнею, не рухаючись, ніби якщо зрушу з місця — все це стане остаточно реальним. Якесь суцільне божевілля.