-26-

Я ще кілька секунд сиділа, не рухаючись, ніби боялася, що варто мені кліпнути — і вони зникнуть. Розчиняться, як і всі ті підказки, які я так довго і вперто намагалася скласти в одну логічну картину. Але вони не зникли.

Чоловік щось сказав блондинці, ледь нахилившись до неї. Вона кивнула, допила свій напій і підвелася. Він підвівся слідом. Зі сторони вони виглядали, як звичайна пара, яка прийшла в ресторан на побачення чи на каву, і зараз розійдеться у своїх справах. Але я вже знала — це не просто так.

— Терезо? — тихо озвалася Сара, помітивши, як я різко напружилася.

— Мені треба йти, — перебила я її, навіть не намагаючись приховати поспіх у голосі.

Я схопила сумку, підвелася так різко, що стілець ледь не скрипнув по підлозі, і кинула на стіл кілька купюр.

— Потім поговоримо, добре?

Я не дочекалася відповіді. Просто розвернулася і пішла за ними.

Серце билося десь у горлі, пальці тремтіли, але всередині вже запустився механізм, який я не могла зупинити. Мені потрібно було знати. Хоч щось. Хоч одну правду в цьому суцільному мороці.

Я вийшла з ресторану саме в той момент, коли вони сідали в авто. Темне, непримітне. Ідеальне, щоб загубитися в потоці машин.

— Трясця! — видихнула я і майже побігла до своєї машини. 

Руки трохи тремтіли, коли я вставляла ключ у замок запалювання. Серце калатало так, ніби я збиралася не просто поїхати за ними, а зробити щось значно небезпечніше. Ніби я якась шпигунка і від моїх дій залежить доля багатьох людей. Хоча, можливо, так і було.

Я завела двигун і рушила, тримаючи дистанцію. Спочатку все здавалося простим. Вони їхали рівно, без різких маневрів, але для мене кожен поворот, кожен світлофор здавалися справжнісіньким випробуванням. Я боялася втратити їх і водночас — я боялася, що вони мене помітять. І тоді я вже не зможу непомітно прослідкувати за ними. 

Місто миготіло за вікном: вітрини, люди, машини, світлофори. Та я майже не помічала цього. Вся моя увага була зосереджена на одному — не відпустити з поля зору ту машину попереду.

Вони зупинилися в центрі міста. Я проїхала вперед і пригальмувала трохи далі, намагаючись виглядати максимально непримітно, хоча серце билося так, що, здавалося, зараз вискочить із грудей.

Блондинка вийшла з авто. Я затамувала подих. Вона щось сказала чоловікові, нахилившись до відчиненого вікна. Він відповів коротко, вона кивнула і зачинила дверцята. І пішла прямо до будівлі поруч. Це був салон краси чи перукарня. Я не роздивилася чітко, бо не до того було.

Чоловік залишився в машині і через кілька секунд рушив далі.

— Ти серйозно? — прошепотіла я сама до себе, відчуваючи, як адреналін починає розливатися по тілу, вібрувати в крові і змушувати мій мозок хаотично перебирати одну ідею за іншою. Чи був у мене план? Так, ніякого плану. 

Я не вагалася, натиснула на газ і поїхала за ним. Я тримала ще більшу дистанцію, намагаючись не привертати уваги. Але відчуття, що я роблю щось неправильне, небезпечне, тільки посилювалося.

Він їхав спокійно, наче знав маршрут напам’ять. Наче знав, куди їде. І це лякало. Бо можливо, він заїде в якийсь лісок? Можливо, веде мене за собою, аби теж грохнути і прикопати десь під дубом? 

Мої думки що раз ставали більш темними, страхітливими і лякали до смерті. Та я продовжувала їхати ща ним. І раптом, він зупинився біля старого великого торговельного центру. Я слідом заїхала на паркінг і зупинилася трохи далі, відчуваючи, як долоні вкриваються холодним потом.

— Ти можеш просто поїхати, — тихо сказала я собі, дивлячись, як він виходить з машини. Але не поїхала. Я вийшла слідом.

Всередині торговельного центру, як завжди, було людно. Шум голосів, музика, запахи їжі — усе змішувалося в єдиний фон, який мав би заспокоювати, але мене він тільки дратував. Я була наче на голках. Кожен зайвий рух, голос лише підсилювали напругу в грудях. Я нервувала, але не припинила своє імпровізаційне переслідування. 

Я бачила його попереду. Він ішов не поспішаючи, іноді зупинявся біля вітрин, заходив у магазини, дивився речі, щось брав до рук, відкладав. І це була звичайна поведінка людини, котра полюбляє шопінг. 

Я трималася на відстані, ховаючись за людьми, колонами, вітринами. Кілька разів мені здавалося, що він ось-ось обернеться, і тоді серце стискалося так, що я ледве дихала.

“Що я роблю?”— Це питання виникало знову і знову, але я не зупинялася.

Він звернув у бік іншого коридору. Я пришвидшила крок. І… раптом втратила його Я різко зупинилася, озирнулася. Кругом були люди. Багато людей. Занадто багато. А його не було. 

— Чорт! — видихнула я, відчуваючи, як паніка починає підніматися всередині.

Я пішла вперед швидше, потім ще швидше. Заглядала в магазини, вдивлялася в обличчя перехожих, але його ніде не було. Наче він просто зник, розчинився у повітрі. Містика якась. 

Я різко розвернулася, аби повернутися назад, до того місця де загубила його і врізалася в когось.

— Ой! — вирвалося в мене. Я підняла голову і серце в ту ж секунду впало кудись вниз.

Це був він — незнайомець з фотографій Джейн. Він стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла. Його погляд був спокійним. Занадто спокійним для цієї ситуації. І знову — той самий холод, та сама уважність, наче він дивився не просто на випадкову перехожу, а  на мене. Бо впізнав, бо знав, хто я.