-24-

Наступного ранку я стояла біля дверей батьківського будинку і чомусь відчувала себе так, ніби знову повернулася в дитинство. Ніби Джейн знову щось вичудила, а віддуватися буду я.  Бо я ж старша. Не набагато та все ж. 

В грудях стислося серце, а в горлі грудкою застрягла образа. Ця біль завжди буде зі мною, вочевидь, скільки б часу не пройшло і як би я не намагалася впевнити сама себе, що це не важливо. Що все давно в минулому. 

Я подзвонила і двері відчинилися майже одразу. І я відразу зрозуміла — щось не так. Мама не виглядала розбитою, заплаканою, не виглядала виснаженою. Вона була розлюченою.

— Ти нарешті вирішила з’явитися? — холодно сказала вона. Я розгублено моргнула.

— Мамо…

— Мені вже подзвонили.

Серце стиснулося від страху, як колись, в дитинстві. 

— Хто?

— Поліція.

Її голос став суворими, холодним і я знала, що далі буде лише гіршею 

— Вони сказали, що тебе затримали.

Я повільно видихнула. Серце вже скакало галопом. 

— Це непорозуміння.

— Справді?

Вона схрестила руки на грудях, з презирством обвела мене поглядом. 

— Бо детектив сказав, що у вас із Джейн були конфлікти напередодні її смерті, і що є відео. Ти приїздила в місто? Коли? Чому я про це не знала?

Я зітхнула. Сперечатися з матір'ю, як завжди було марно, вона вже все для себе вирішила. І навіть на тому світі сестра була святою для неї, а я поганкою. 

— Вони вирвали це з контексту. Відео старе. Фальшивка. 

— А ще він сказав, що у тебе немає алібі. Це так? 

Я зробила крок до неї, хотіла торкнутися руки та вона відступила. 

— Мамо, я не вбивала Джейн. Як ти взагалі можеш думати про таке? 

Вона дивилася на мене довго. І в її очах я побачила те, чого боялася найбільше — сумніви. Вона сумнівалася навіть в тому, що я просто хороша добра людина і не можу комусь заподіяти зла. Це вже просто клініка якась. 

— Скажи мені чесно, Терезо, — тихо мовила вона, але я знала цю інтонацію, вона різала немов гострий ніж, мої сподівання та надії. 

— Що?

Її губи стиснулися.

— Ти не намагалася відбити у неї Ліама? Тому ви сварилися? 

Я кліпнула, ковтнула слину, що  зібралася в роті і ледь прочинила рота:

— Що? 

Мене починало трусити. 

— Я пам’ятаю вашу інтрижку. Можливо, ви знову закрутили, Джейн вас побачила, образилася і ти вирішила… 

Кров прилила до обличчя. Пульс підстрибнув, на очі навернулися сльози. Та найбільше боліло в грудях. Мені забракло повітря. Наче хтось встромив ножа в моє серце. 

— Це було п’ять років тому! — викрикнула я з розпачу. 

— Але було.

— Мамо…

— Джейн тоді була така щаслива,  — різко сказала вона. — А ти завжди заздрила їй.

Я дивилася на неї, відчуваючи, як щось всередині мене ламається. Навіть вона. Навіть моя власна мати могла подумати таке. Я повільно похитала головою. Сльози вже текли струмочками по щоках. Це було так боляче, так несправедливо. І так передбачливо, зрештою. 

Бо чого я чекала? Що вона мене раптово полюбить, бо її ідеальна дитина загинула? Дурепа я, була і буду. 

— Я не буду це слухати.

Я повернулася і пішла, не озираючись. Бо всьому є межа. І моєму терпінню та гарним манерам також. 

Сівши в машину, я  не знала, куди їхати, що робити, що думати. В голові панував хаос тотальний блекаут, чорний екран, називайте як бажаєте. Мій мозок відмовлявся сприймати те, що щойно мені сказали. Але ж… як? Чому? 

— Якого біса?! — зі злості вдарила рукою по керму, дістала ключі і завела авто. Натиснувши на педаль газу, вилетіла на шосе. В грудях досі нило серце, а в очах збиралися сльози. Хотілося просто закрити очі і забути про цю розмову, як про поганий сон. Та на жаль не виходило. 

Та раптом у голові з’явилася одна думка. Сара — адміністраторка в ресторані Ліама, яку я нещодавно зустріла біля відділку — могла щось знати. Вона тоді намагалася мені щось розповісти, а я не дуже слухала. Можливо, зараз буде шанс. Можливо, вона щось знає про потенційного коханця Джейн?

Через двадцять хвилин я вже стояла біля знайомих дверей і увійшовши всердину відразу відчула запах кави, їжі і почула шум та гам з кухні. Там кипіла робота. І мене щатопило відчуття ностальгії, адже саме тут я познайомилася зі справжнім ресторанним життям. І закохалася в цю справу. 

Знайомий інтер’єр також порадував. Тут майже нічого не змінилося, наче й не було цих п'ять років. Всі ті ж столики, крісла, люстри. Все блищало та радувало око. 

Сара стояла біля барної стійки і розмовляла з одним з офіціантів. Вона повернула голову і побачивши мене, здивовано усміхнулася.