-20-

— Терезо?

Голос був знайомим настільки, що в мене на секунду перехопило подих. Я повільно обернулася і не помилилася. Хоча, спершу я побачила Ділана, голос належав не йому, а Стерлінгу.

Ділан стояв за кілька кроків від нас із Картером з паперовим пакетом у руках, у своїй звичній темній куртці, і виглядав так, ніби щойно натрапив на привида. 

— Боже, це справді ти! — сказав він і широко усміхнувся. Я усміхнулася у відповідь та моя усмішка швидко скисла, бо поруч із Діланом стояв Ліам.

Ліам був одягнений просто та як завжди стильно: темне пальто, чорна сорочка під ним, темні штани. Волосся було трохи розтріпане, ніби він щойно провів по ньому рукою від хвилювання. Та це було б неможливо, адже Ліама нічого не хвилює крім власного его. 

Я глянула на Ліама, та він дивився не на мене. Він дивився на руку Картера, яка все ще лежала на моїй талії.

Я відступила на півкроку, ніби раптом згадала, що між нами лежить цілий світ.

— Ділан, — сказала я тихіше, ніж хотіла. — Привіт.

Він швидко підійшов ближче.

— Я не можу повірити, що це ти, — сказав він щиро. — Ми всі чули про… — він на секунду замовк, ніяково глянувши на Ліама, — про Джейн. Мені дуже шкода.

— Дякую, — відповіла я.

Його погляд ковзнув до Картера, потім знову до мене.

— Ти давно тут?

— Кілька днів.

— А ми приїхали у справах, — сказав він і показав пакетом на магазини позаду. — Шефу треба було дещо купити для ресторану.

Я відчула, як погляд Ліама знову повернувся до мене. Важкий. Трохи злий та небезпечний.

— До речі, — Ділан усміхнувся, — може, підемо вип’ємо кави? Стільки часу не бачилися. Є одна нова кав’ярня на другому поверсі.

Я не встигла відповісти. 

— Ми поспішаємо, — сказав Ліам. Його голос був спокійним. Навіть занадто.

Я підвела на нього очі. Наші погляди зустрілися і в цю мить я чітко побачила те, що він намагався приховати. Ревнощі. Темні, небезпечні, майже хижі. Він дивився не на мене, він дивився на Картера. І він його вже дратував. 

Повітря між нами стало густішим. Я раптом відчула дивне бажання щось сказати, якось розрядити цю напругу.

— Це Картер, — почала я. — Він мій…

— Наречений.

Картер сказав це раніше, ніж я встигла закінчити фразу. Ділан всміхнувся. А Ліам підняв брову, наче не вірячи в почуте. 

Я різко повернула голову до Картера. 

— Що?

Але було вже пізно. Слова зависли в повітрі. І в ту ж секунду я побачила, як щось змінюється в очах Ліама. Наче хтось підлив бензину у вогонь. Його погляд потемнів, щелепа напружилася та він нічого не сказав.

— Приємно познайомитися, — продовжив Картер абсолютно спокійно, і простягнув руку. — Картер Річардс.

Ліам дивився на цю руку кілька секунд, а потім все ж потиснув її.

— Ліам Стерлінг.

— Я знаю, — усміхнувся Картер.

Я відчула, як мені раптом стало незручно. Наче я стою посеред сцени, де всі знають свою роль, окрім мене. Ділан, здається, теж відчув цю дивну напругу.

— Ну… — він ніяково посміхнувся. — У будь-якому разі радий тебе бачити, Терезо.

— Я теж.

— Якщо буде хвилинка, заходь в ресторан на каву

 Всі наші будуть раді тебе бачити, — додав Ділан.

— Дякую, — відповіла я.

Ліам більше нічого не сказав. Лише кинув на мене ще один погляд і пішов далі разом із Діланом. Я стояла ще кілька секунд, дивлячись їм вслід.

У голові було дивно порожньо.

— Терезо?

Голос Картера повернув мене до реальності.

— Що?

— Ти мене взагалі чуєш?

Я моргнула.

— Що?

Він зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Я сказав, що не поїду звідси.

— Чого це раптом? У якому сенсі?

Я повернулася до нього, нахмурила брови. 

— У прямому, — відповів він. — Я залишуся тут, поки ти тут.

Приїхали…

— Картер, не варто. Все добре, я впораюся. А тобі треба повертатися до роботи. 

Турбота Картера була приємною, але й обтяжливою водночас. Бо вона вимагала відповідей і емоцій від мене. Того, що я не готова була йому дати, а він наче не бачив чи не хотів бачити цього. 

— Досить, Терезо.

Його голос став серйознішим, і трохи ображеним. 

— Досить тікати від мене.

Я зітхнула. Починається. 

— Я не тікаю.