-19-

Ранок настав тихо і непомітно. Я прокинулася раніше, ніж зазвичай, хоча спала погано. Сон був рваним, поверхневим. Кілька разів за ніч я прокидалася і дивилася на телефон, ніби очікувала побачити ще одне повідомлення з того невідомого номера. 

Я взяла телефон і прочитала повідомлення ще раз. Всередині все стискалося від неприємного відчуття, що хтось десь поруч знає значно більше, ніж повинен. Можливо, це був дурний жарт? Можливо, хтось із знайомих Джейн вирішив так невдало пожартувати? Але ж ніхто не знав, що в мене її речі, лише… 

Я різко сіла в ліжку, кинула телефон подалі від себе.  Параноя зараз була найгіршим союзником і мені не варто було зациклюватися на цьому, та хіба я могла інакше?

Одна думка про те, що за цим всім стоїть Ліам змушувала моє тіло тремтіти. Бо тоді, це означало б, що я закохалася в монстра. А я… я ж не могла настільки помилитися. 

Я підвелася з ліжка, повільно пройшла до ванної, вмилася холодною водою і подивилася на себе в дзеркало. Вигляд у мене був не найкраще, але почувалася я ще гірше. Внутрішня бороться не припинялася ні на мить. І варто було лишень згадати про Ліама, як все всередині вибухало. Я не могла змусити себе забути і ще важче було змусити себе не реагувати на нього так, як весь час реагую. Але чорт, це ж, Ліам… чоловік моєї сестри! Я мала б це пам'ятати завжди. 

Повернувшись в кімнату, я відкрила сумку з речами Джейн, переглянула вміст ще раз: прикраси, документи, косметичку. Все було там, де я залишила. Записник лежав окремо, на тумбочці біля ліжка. Я взяла його до рук, знову відкрила на тій сторінці, де були написані слова, що не давали мені спокою.

“Якщо Ліам дізнається — він мене знищить”. 

Мій погляд ковзнув нижче.

“Завтра я все вирішу”. 

Я повільно закрила записник. Ні, це я не віддам матері. Я засунула його у свою валізу, глибше, так щоб не було видно одразу, коли відкриваєш її. Все інше я акуратно склала назад у сумку Джейн.

Через годину я вже їхала до батьківського будинку, аби залишити речі. Мама відчинила двері майже одразу, ніби чекала на мене весь час під дверима. Вона виглядала втомленою: її очі набрякли від сліз, волосся було зібране поспіхом, халат недбало запахнутий і нуль макіяжу. 

— Ти привезла? — тихо запитала вона.

Я мовчки простягнула сумку. Вона взяла її обережно і притиснула до грудей. В очах заблищали сльози. Вона завжди любила Джейн, і її втрата була непосильною. 

— Дякую, — прошепотіла.

Я не стала заходити в будинок. Ми перекинулися кількома короткими фразами: про похорон, про поліцію, про те, що поки що нічого не зрозуміло. Мама знову сказала, що впевнена у вині Ліама, а я нічого не відповіла. Я не хотіла сваритися. Я була безсилою. 

Через кілька хвилин я вже знову була в машині і не знала, куди себе подіти в цьому місті. Мені не хотілося повертатися в готель одразу, і сидіти там і знову доводити себе до божевілля роздумами. Повітря на вулиці було прохолодним, але приємним, і раптом з’явилося дивне бажання просто пройтися. Погуляти і викинути з голови всю ту дурню, яку встигла собі нафантазувати вчора ввечері. Я припаркувала машину біля старого торговельного центру, який пам’ятала ще зі шкільних років. Колись ми приходили сюди з дівчатами після занять, купували дешеву каву, шоколадки, сміялися, пліткували і годинами блукали магазинами.

Тепер усе виглядало трохи інакше всередині: нові вивіски, нові магазини, багато світла та простору. Центр перебудували нещодавно і він виглядав доволі сучасно та модно, але щось знайоме все ж залишилося.

Я повільно йшла галереєю, ковзаючи поглядом по вітринах. Всередині було тепло, пахло кавою і випічкою. Дивне відчуття ностальгії тихо розлилося всередині. Колись усе було простіше в моєму житті, хоч і не без сімейних драм.  Ніяких вбивств, ніяких таємниць, ніякого Ліама Стерлінга. І тоді, я ще вірила, що зможу вразити матір та стати хоч на крапельку кращою від Джейн. А тепер… її смерть лише більше впевнила матір в тому, що вона була її найкращою донечкою. 

Іноді, коли я думаю про це, так боляче, що хочеться ридати, та в більшості випадків я просто йду далі. Якби це несправедливо не було, це не визначає, хто я є насправді і не може впливати на моє життя. Якщо я, звісно, хочу коли-небудь стати щасливою по справжньому. 

Я мимоволі усміхнулася своїм думкам і завернула в інший коридор торгового центру і саме тоді вперше відчула це — наче чийсь погляд ковзав по спині. Я різко обернулася. Позаду були люди: жінка з пакетами, пара підлітків, які сміялися, чоловік у темному пальті, що розмовляв по телефону, якийсь дідусь, дівчатка. Нічого незвичайного.

Я зітхнула і пішла далі. Але відчуття не зникло. Навпаки. Воно стало сильнішим. Наче хтось ішов за мною на відстані. 

Я прискорила крок. Кілька секунд потому — навпаки, різко сповільнилася. Погляд ковзнув по скляній вітрині магазину. У відображенні я бачила людей позаду: хтось ішов, хтось зупинявся. Але ніхто не виглядав підозріло.

Я звернула в інший коридор, потім ще раз. Навмисно змінила напрямок. Серце почало битися трохи швидше. Якщо хтось справді йшов за мною, то зараз це мало стати зрозумілим. Я раптом зупинилася. Загальмувала. І в ту ж секунду хтось врізався в мене плечем.

— Ой!

Я здригнулася і підняла голову. І завмерла.