-13-

Двері зачинилися тихо, але від того звуку в грудях усе одно щось здригнулося. Я ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на темну дерев’яну поверхню, ніби чекала, що він повернеться, передумає, скаже щось інше. Пояснить. Виправиться. Або ж, навпаки, зірветься і нарешті скаже правду. Та Ліам просто зник, залишивши по собі лише ще більше не сум'яття та запитань.

У номері повисла дивна, неприродна тиша. Вона не заспокоювала мене, а чомусь навпаки — вона тиснула і хвилювала. Присутність Ліама ще відчувалася в повітрі: у ледь вловимому запаху парфумів, у теплі, яке, здавалося, досі зберігалося на моїй талії там, де лежала його рука. Я інстинктивно провела пальцями по тканині светра і різко опустила руку, роздратована власною реакцією.

Скільки б я не переконувала себе, що минуло п’ять років, що ми давно чужі люди, тіло вперто пам’ятало більше, ніж хотілося б. Воно пам’ятало дотики, тембр голосу, те, як він дивився, коли між нами зникала будь-яка дистанція. І сьогодні цей погляд знову був таким самим — небезпечним, глибоким, таким, що змушував забувати про обставини, тонути в ньому і розлітатися на атоми. 

А обставини були прості й жорстокі: його дружину вбили. Мою сестру вбили. І тепер ми стояли по різні боки невидимої межі, за якою починалися підозри.

Його слова знову прокрутилися в голові.

“Я не знаю, на чиєму ти боці”. 

Я повільно відійшла від дверей і сіла на край ліжка. На чиєму я боці? Невже він справді допускав, що я можу бути причетною до чогось більшого, ніж просто неприязнь до сестри? Чи, можливо, він боявся зовсім іншого — що я стану на бік правди, якщо вона виявиться для нього незручною?

Мене неприємно кольнула думка про те, як уважно він розпитував про відділок. Його цікавили не мої емоції, не те, як я почуваюся після новини про вагітність Джейн. Його цікавило, що я сказала. І чи не сказала зайвого. Це було логічно для людини, яка не хоче опинитися під підозрою. Але щось у його тоні змушувало мене думати, що справа не лише в репутації.

Що він приховував? І чому вважав, що і я приховую щось?

Телефон задзвонив ратпово, і я здригнулася так, ніби мене спіймали на чомусь забороненому.

Телефонував Картер. Його ім’я на екрані виглядало як нагадування про інше життя — життя, де не було ні Джейн, ні Стерлінга, ні відділків поліції.

Я відповіла, намагаючись, щоб голос звучав впевнено та спокійно. Картер говорив про ресторан, про перевірку, яка ось-ось мала відбутися. Його слова були конкретними, чіткими, позбавленими подвійного дна. Я слухала і відчувала, як повільно повертаюся до реальності, в якій проблеми вимірюються рахунками та договорами, а не вбивствами та таємницями. 

— Ти повернешся найближчим часом? — обережно запитав він.

— Так, — відповіла я після короткої паузи. — Тут мені більше нічого робити.

Я сама не була впевнена, чи це правда. Але вимовити це було простіше, ніж зізнатися, що частина мене досі прив’язана до цього міста сильніше, ніж хотілося б.

Після розмови з Картером тиша знову накрила номер. Та довго вона не тривала.

Матір. Вона знову телефонувала. 

Я заплющила очі ще до того, як відповіла. Її голос був напруженим, в ньому звучало обурення. Вона говорила про те, що треба діяти, що не можна дозволяти поліції затягувати процес, що вона не хоче, аби тіло Джейн тримали там довше, ніж потрібно.

— Мамо, — тихо перебила я, — чому ти так поспішаєш?

Вона одразу обурилася, мовляв, хіба я не розумію, що це її донька. Розумію. Але в її словах я чула не лише біль. Там було нетерпіння. Наче щось потрібно було завершити швидше, ніж воно встигне вийти з-під контролю.

— Кремація буде кращим рішенням, — додала вона після паузи. — Не хочу, щоб її тіло… — вона не договорила.

Я стиснула телефон міцніше.

— Джейн завжди ненавиділа кладовища, — продовжила вона тихіше. — І не любила холод.

Аргумент звучав дивно. Надто дивно, як для такої ситуації. Але я не стала сперечатися. Втома раптом накотила хвилею, і мені захотілося лише одного — тиші, спокою, помитися і заснути. 

Після розмови я ще довго сиділа нерухомо. У голові повільно складалися фрагменти: вагітність, свідок, поспіх із похороном, напруження в очах Ліама, коли я запитала, чи хтось повідомив йому про мої відповіді детективу.

Я встала і почала перекладати речі у валізі, намагаючись упорядкувати хоча б щось у цьому хаосі. Кожен рух був чітким, але мої думки не зупинялися.

Якщо Джейн була вагітна, чому я дізналася про це від сторонньої людини? Чому вона не зробила з цього шоу, як робила з усього іншого? Чому в її соцмережах не було жодного натяку? Вона ж жила публічно, виставляла напоказ кожен крок.

Можливо, вона сама ще не знала. Або не хотіла, щоб хтось знав.

Я раптом згадала, як детектив вимовив слово “свідок”. Спокійно, майже байдуже. Наче йшлося про звичайну формальність. Але якщо є свідок, значить, хтось щось бачив. І це “щось” не схоже на випадковість.

Я підійшла до дверей і перевірила замок. Закрито. Усе як має бути. Та дивне відчуття не полишало.Я озирнулася довкола, ніби шукала очима підтвердження власної тривоги. Номер виглядав так само, як і раніше. Валіза відкрита. Куртка на спинці крісла. Телефон на ліжку.

І все ж щось було не так.

Я підійшла до столика біля ліжка і завмерла. Ключ-картка лежала не там, де я її залишила. Я чітко пам’ятала, як поклала її в сумку після відділку. Пам’ятала цей рух, бо тоді ще подумала, що треба бути уважнішою. Тепер вона лежала акуратно на столику.

Можливо, я помиляюся. Можливо, пам’ять підводить. Але інтуїція вперто шепотіла інше.

Я взяла картку до рук і довго дивилася на неї, ніби вона могла відповісти на мої запитання. У коридорі було тихо. У номері — теж.

І раптом мене вдарила проста думка: єдина людина, яка знала, де я зупинилася, окрім матері, — це Ліам.

Я не знала, що лякало більше — те, що хтось міг зайти до мого номера без мого відома, чи те, що це міг бути саме він.