-8-

Дорога додому виявилась напрочуд довгою та виснажливою. Бо замість того, аби взяти білет на літак чи потяг, я вирішила їхати власним автомобілем. Звісно, що відстань в п'ятьох кілометрів це не щось нереальне, але їхати одній, всю дорогу виявилося не так весело, як я собі уявляла. І якби ж поруч ще хтось був. Так ні, я була одна. На самоті з поганими новинами та важкими думками. 

За ці п'ять років я так і не навчилася довіряти людям, знову, і не змогла знайти собі друзів. У мене купу гарних підлеглих, багато знайомих, один коханець, але не більше. Немає нікого з ким можна було б розділити мій біль та спитати поради. І вже точно немає того, хто міг би стукнути мене в чоло і сказати: “Терезо, нікуди не потикайся! Розберуться без тебе!”

І ось, приїхала я в своє рідне місто з якого тікала швидше, аніж встиг би догоріти сірник. Втекла і гадала, що заживу по-новому. Але… не все так просто, коли ти тікаєш від проблем в голові і серці. 

— Я вже в місті, — заледь проїхавши табличку зі знаком міста, я набрала батька. Розмовляти з матір'ю зараз я  б не змогла, бо вона надто важко переживає смерть сестри, але не тільки через це.

— Ти швидко. Дякую, — його втомлений голос ще більше запевнив мене, що таки варто було приїхати. 

— Я не могла інакше, хоч і… — я втомлено зітхнула, потираючи рукою чоло. Від хвилювання аж спітніла, — Гаразд, зараз я зареєструюся в готелі і тоді вже під'їду до вас. Ви вдома чи…? 

Мені не хотілося озвучувати слово “морг”. Надто вже моторошно то звучало в моїй голові. Хоч я знаю, що доведеться пройти усі ці дев'ять кіл пекла, поки все організуємо і відбудемо похорон. 

Від думки про таку подію тілом кидаються мурахи, а горло стискають лещата страху. Не знаю, як ми це переживемо, і як бути далі. Все-таки, це трагедія для всієї сім'ї. Хоч десь на краю свідомості в жевріє зла пре зла думка, що моїй погибелі ніхто б так не побивався. 

— Нащо тобі готель? Це і твій дім теж, Терезо. 

Батько намагався бути ввічливим, але я то знаю, що мені немає там місця. Не було і не буде. Та я в не хочу переживати всі свої спогади на раз в такий момент.  

— Мені буде так спокійніше, і не хочу вас турбувати, — збрехала, хоч ми обоє знали суть, — Розкажи краще деталі випадку. Як це сталося і коли? — матір так толком нічого мені і не пояснила, а потім я вже не хотіла турбувати її. Знаю, що вона ридала так, що батько був змушений викликати нашого сімейного лікаря, аби той дав їй заспокійливе. 

Батько втомлено зітхнув у слухавку. Знаю, що він теж на межі, що йому теж болить, хоч він і чоловік і має бути сильний. Мені шкода його, як і матір, як і Джейн, але в усьому цьому хаосі я маю зберігати холодний розум, аби не потонути в океані болю, гніву та сліз. Одного разу мені вже розбили серце, вдруге я не готова до цього. 

— Я не знаю всіх деталей. Нам мало що сказали у відділку. Лише попросили опізнати тіло і деякі речі. Та там і глядіти немає на що… Там… — батько знову гірко мовив і я почула, як він шарудить і щось дістає, а  потім клацнула запальничка. Курить. Він знову курить, хоч кинув цю шкідливу звичку ще тоді як я пішла в середню школу. Та я не засуджую його, бо й сама в цей момент хотіла запалити. 

— Ясно. Я поговорю з поліцією. А потім ми поїдемо в похоронне бюро. Ви хочете все організувати самі чи з… — я запнулася, бо не могла вимовити його ім'я. Горло неначе стиснули холодні пальці страху. 

— Ліам все вже організував, — цмокнувши сказав батько. Отже, він не був з сестрою в авто. І не постраждав. 

— Ну що ж, добре, якщо він все залагодив.

Можливо, так навіть краще. Мені не доведеться бути тут довше, ніж я думала. Після похорону відразу повернуся до себе. Головне не втнути щось і не всрягати в проблеми, і не… дивитися на Ліама Стерлінга довше ніж дві секунди. 

Цікавою, як він почувається? Чи страждає? Чи йому так само болить, як боліло колись і мені? Якщо сестра для нього хоч щось означала, бо я не певна, що Ліан знає, що таке справжні почуття. Що таке відданість, щирість, турбота. І вірність. 

Стиснула кермо руками і натиснула педаль газу. Машина летіла так швидко, як мені треба і я сподівалася, що ця поїздка не змусить мене страждати. Бо я не готова до цього. Як не була готова і п'ять років тому. Та щойно я увійшла в дім батьків, наткнулася на гору м'язів в фірмовій сорочці. 

— Давно не бачилися, Терезо, — голос спокійний, глибокий проник в свідомість і відразу вибив грунт з-під ніг. Тілом прокотилися знайомі хвилі тепла та баж… Я кліпнула і потерла рукою чоло. Гарячки не було. Мені не марилося. Значить, то і справді був він. І моя реакція на нього все така ж. 

— Мої співчуття, — сказала тихо, бажаючи якомога швидше завершити розмову, і втекти на кухню. У вузькому коридорі нам двом було надто тісно. 

— Облиш, ти ж насправді так не думаєш. 

Він склав руки на грудях. Його сорочка натягнулася ще більше демонструючи рельєфність м'язів. Я опустила погляд, розглядаючи його руки, і мене знову кинули в жар. Непотрібні спогади лавиною скочувалися вниз, і холодили душу. Здається, це божевілля ніколи не пройде. 

— Ти не можеш знати, що саме я думаю. Але переконувати тебе в противному, я не буду. У мене немає часу на пусті теревені. 

Він зробив крок вперед, перегороджуючи шлях до втечі.