-7-

— Життя вміє дивувати… — втомлено прошепотіла, щойно я отримала повідомлення від матінки з крикущим текстом “терміново передзвони”. І зателефонувавши, я розумію, що дивувати може не лише приємними звістками, а й поганими новинами. Воно може ламати тебе, скручувати як лист паперу в трубочку і рвати на клаптики. Життя, загалом, безжальне та несправедливе. Особливо, якщо ти та сама біла ворона у власній родині. І не важливо скільки тобі років, що ти зробила та досягла. Ти тебе завжди буде недостатньо. 

— Терезо! Ти мене чуєш? Терезо! — кричала в трубку мати, що мені враз хотілося відсунути телефон кудись подалі, або й взагалі закинути в банку та закрити кришкою. Я завжди ненавиділа, як вона кричить. Цей крик колись змусив мене піти до психолога і кілька сеансів пропрацьовувати травму, бо як виявилося, я не можу нецензурно відзиватися до клієнта, який рикає, як поранений звір. Благо, що то було давно. Як в іншому житті і нині, чути голос матері мені доводиться лише на якісь значні події. І сьогодні, мабуть, якась одна з них. 

— Я тебе чую, — відповіла спокійно, всідаючись у крісло в своєму кабінеті. Він невеличкий, майже два на два, бо це максимум, що я могла собі дозволити в ресторані. Але без кабінету ніяк. Не хотілося зустрічати постачальників, приймати людей на роботу та потенційних клієнтів на кухні, або в залі, де їдять інші. Це не зручно, я знаю.

— Що трапилося, мамо? — запитула, потираючи шию. Після останніх кількох святкових днів я неймовірно втомилася, але ж як інакше. Ресторан має працювати і я разом з ним.

— Терезо, наша Джейн… моя люба Джейн. 

Я закотила очі. Джейн. Моя сестра. Що знову?!

Мені хотілося кричати і кинути слухавку, але я видихнула повільно і так само спокійно як і до цього, запитала:

— Так, що там у вас?

Мені довелося пересилити себе і своїх демонів, аби не рикнути, що все що стосується сестри — не моя проблема. Але ж хто мене послухає? Це я та, яка зганьбила сім'ю, та, яка кинула навчання, влаштувалася працювати в ресторані офіціанткою і мала сміливість робити те, що захочеться. За моє перше татуювання на руці мене мало не вигнали з дому, за друге на нозі — обізвали дешевою шльондрою, а третє вони вже не бачили, бо я поїхала з того клятого міста геть. За те, я нікому нічого не винна, я зробила себе сама і тепер процвітаю. Лише іноді ловлю себе на думці, що на душі так порожньо й тоскно. Та самотність — вона така. На жаль. 

— Терезо наша Джейн, наше сонечко… — голосила в слухавку мати та я не могла зрозуміти, що такого там трапилося.

Невже сестра збилася зі шляху? Зробила татуювання, як я? Пофарбувала волосся? Чи кинула Ліама і втекла з байкером? 

Подумки я посміхнулася, хоч в грубині шкребе, бо я знала, що розлучення для сестри “табу”. Це просто неможливо і ніколи не трапиться. Особливо з такою, як вона. Вона нізащо не покине Ліама. На жаль. 

— Так, мамо, я все ще тут. Кажи, що там, —   я починала нервувати. 

Хороших стосунків з сестрою у нас ніколи не було, ми росли надто різні. Але я їй не бажала зла, попри все. Хтось би сказав, що я божевільна і дарма пробачила її вчинок, але жити все життя з образою, я не хотіла. Не заради неї, а заради себе. Я поїхала з міста, викинувши все сміття з голови, залишивши біль та розбите серце позаду. І не хотілося тягти цей тягар за собою у нове життя. Бо й так було нелегко на початку. 

Від згадки про перші самотні ночі, про думки повернутися, про бажання набрати його номер… — в грудях здригається серце. Та я щоранку жену геть ці думки від себе і наче мантру промовляю слова — бути сильною, не озиратися назад, жити далі. Не обов'язково ж всім бути у стосунках чи жити коханням. Гарна робота та кар'єра теж можуть приносити радість та задоволення від життя. А ще є хобі, музика, друзі. І гарний коханець поруч. 

Матір щось принишкла і в трубці повисло мовчання. Я скривилася, бо така поведінка не була характерна для неї і від цього я хвилювалася ще більше. 

— Маммм… — протяжно сказала, включаючи ноутбук. Сьогодні справ було чимало, хоч ми і були закриті в понеділок. 

— Я… я просто не можу це вимовити вголос, — вона ридала і її голос тремтів. Я напружилася і встала з крісла, — Якщо я скажу це, то вже ніколи… вона ніколи… 

Бляха! Ну як так можна?!

Моє серце пришвидшилося, пульс трохи підскочив і я вже не знала, що робити, тільки б дізнатися в чому справа. 

— Гаразд, я зателефоную батькові, якщо ти не можеш нормально пояснити в чому річ. 

Матір схлипнула. Раз, другий. В голову закралися страшні думки. 

— Джейн потрапила в аварію. Її машина загорілася і згоріла вщент… її тіло… — матір знову схлипнула, — її не впізнати. Моя люба Джейн виглядає жахливо. Терезо, ти маєш приїхати і щось зробити… 

Я? Приїхати? Що зробити? 

Перед очима все поплило. Груди стиснуло, дихання сперло. 

— Як таке можливо? — прошепотіла, відчуваючи як набралися вологи мої очі. Все-таки, смерть це жахливо. Та ще й така, — Я приїду. Як тільки зможу. 

Матір не відповіла, а продовжила плакати в слухавку. 

— Я зателефоную тобі, коли буду в дорозі. 

Я скинула виклик, заблокувала телефон і повільно осіла на шкіряний диван. Закинула голову на спинку, прикрила повіки. В голові пульсувало, горло душила задуха. Здавалося, що ось-ось вибухну, як і матір. Я злилась на Джейн, вважала її зрадницею і гарпією, але смерть. Та ще й така! Такого я і подумати не могла.