-4-

На доріжці, освітленій м’яким світлом ліхтарів, стояла моя матір. Її обличчя було надто спокійним, надто зібраним та саме це налякало більше за все. Не її присутність тут, а ця маска байдужості за якою могло ховатися будь-що. 

Я зрозуміла одразу, що вона чула нашу з Ліамом розмову. Можливо, не кожне слово, але достатньо, аби скласти два плюс два.

— Ліаме, — промовила моя матір рівним голосом, ніби нічого не сталося. — Тебе шукає твоя дружина, — останні два слова вона вимовила особливим тоном, виділяючи мало не кожну букву і при цьому дивилася прямісінько мені в очі. Знаю, що бажала зачепити мене цим, але гірше вже не буде. Ми з нею ніколи не були близькими, і тільки святі небеса знають цьому причину. Я її, поки що, розгадати не змогла. 

Ліам перевів погляд з мене на неї. 

— Я вже йду, — коротко відповів він.

— Іди, — додала вона м’яко. — А я хочу поговорити з донькою. 

От це її “з донькою” прозвучало як вирок. І якби я була лякливою, мабуть, втекла б відразу, а так, довелося слухати її нотації в черговий раз. Добре, що це було востаннє. Бо завтра мене тут не буде. 

Ліам кивнув,  ковзнувши по мені коротким, попереджувальним поглядом, а потім розвернувся і пішов у бік ресторану, до світла, музики і своєї законної дружини. 

Зрештою, чого я очікувала? Що він буде мене рятувати? 

Двері зачинилися за ним і стало тихіше. Не тільки довкола, а й в моїй голові.

Матір чекала, поки ми залишимося самі, і лише тоді мовила:

— Як ти могла? — її голосі не було болю, лише лють.

— Про що ти?

— Не смій прикидатися, — різко сказала вона. — Я все чула.

Ось воно. Вона чула все. Ніби це що змінює в даній ситуації. 

— Це весілля твоєї сестри, — продовжила матір, роблячи крок ближче. — А ти стоїш у саду з її чоловіком і шепочешся про “минуле”? Ти серйозно думала, що це нормально?

— Нічого не сталося, — холодно відповіла я. Хоча хотілося просто плюнути і піти. Я не повинна їй нічого поянсювати. 

— Нічого? — вона ледь не засміялася. — Ти зрадила власну сестру.

У мені щось обірвалося і з гуркотом впало долілиць. Мабуть, то була моя остання надія на нормальні стосунки з матір'ю. І ця надія померла. Вкотре. 

— Зрадила? — мій голос став схожим на писк, бо я вже не могла себе контролювати. В мені наче біснувалися демони, готові вирвавшись на волю, мучити кожного, хто завдав болю мені. — Ти впевнена, що знаєш, хто кого зрадив?

Її очі спалахнули.

— Не смій перекручувати!

— Перекручувати? Та це я познайомила їх, — сказала я, дивлячись їй просто в очі. — Пам’ятаєш? Я привела Джейн у ресторан. Вона бачила, що він мені подобається. Бачила, що я… — я ковтнула повітря, — що я закохана.

Матір мовчала, в очах була байдужість, а на обличчі гримаса нудьги. Їй було все одно боляче мені чи ні, тільки б не постраждала її люба Джейн. 

— І що? — холодно кинула вона.

— І те, що їй завжди було замало. Їй потрібно було забрати ще й це.

— Дурниці, — відмахнулася вона. — Джейн просто сподобалася йому більше.

Ось так. Просто і легко одним махом зрівняла мою самооцінку з землею. 

— Ти справді в це віриш? — гірко всміхнулася я.

— Я вірю тому, що бачу, — відрізала вона. — А бачу я, що ти заздрила. І намагалася зруйнувати її щастя.

— Я нічого не руйнувала.

— Тоді навіщо ця сцена? Навіщо ці натяки?

— Бо я більше не мовчатиму, — прошепотіла я. — Хоча б перед собою.

Її погляд став крижаним.

— Ти жалюгідна, Терезо. Завжди такою була. Тобі не вистачало уваги — ти її вимагала. Тобі не вистачало любові — ти лізла туди, куди не слід.

Це боліло. Але вже не так, як раніше.

— Я нічого не вкрала, — тихо сказала я. — Можеш заспокоїтися. Я їду вранці.

Вона завмерла.

— Що?

— Я звільнилася. Переїжджаю. Вам більше не доведеться червоніти через мене.

На мить у її очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Але воно швидко зникло.

— Це твій вибір, — сухо відповіла вона. — І, можливо, найрозумніший у твоєму житті. Їдь і ніколи не повертайся. І ще, Терезо…

— Що?

— Не смій розмовляти з Джейн, писати їй чи пробувати в який-небудь спосіб розказати їй про тебе і… Ну ти зрозуміла.

Я кивнула. Більше говорити не було про що. Як і бажання. Я розвернулася і пішла до виходу з саду та пройшла до чорного виходу з ресторану. Не хотілося більше ні з ким говорити. А якби підійшов батько, то ще б довелося пояснювати йому куди я зникаю. 

Я викликала таксі ще до того, як вийшла на вулицю. Машина приїхала швидко, я міла мовчки, водій навіть не запитував зайвого, лише адресу. І я, відкинувшись на сидінні пасажира, змогла трохи розслабитися. І видихнути з полегшенням. Ресторан, весілля, родина і навіть клятий Ліам залишися десь там, позаду, в минулому. 

Дім зустрів мене тишею. Я піднялася у свою кімнату і дістала валізу. Складала речі механічно — сукні, джинси, документи. Усе, що можна було забрати з минулого з собою. 

Зібравши валізу, я знову викликала таксі. Було ще одне місце, яке я хотіла відвідати перед від'їздом і кращого часу ніж зараз не було. 

Телефон в кишені завібрував раптово. На екрані висвітлилось нове повідомлення. Воно було від Ліама.Я завмерла на мить, а потім відкрила.

“Ми не закінчили розмову.”

Серце вдарилося сильніше, в грудях стало гаряче. Я вже хотіла відкласти телефон, але з’явилося друге повідомлення.

“Я обдумав твою пропозицію”...