-3-

— Прошу, хвилинку вашої уваги, — мовила впевнено та рішуче. Мені не було вже що втрачати, а тому могла говорити, що хотіла. 

Гомін у залі поступово стих і ніби відійшов на другий план. Десятки очей повільно впялися в моє обличчя та я не опустила очей. Я вже звикла до прискіпливої уваги зі сторони інших. І це не нові для мене відчуття. Більше немає страху та сорому. 

— Що ж… — Я відчувала, як у спину впивався погляд матері, бачила, як Джейн завмерла з натягнутою посмішкою і як Ліам напружився. 

О так. Він мене знав. І розумів, що я здатна на більше, ніж просто чемний тост.

Я стиснула мікрофон, пальці не тремтіли. Та всередині вирувала буря, котра могла змести на своєму шляху абсолютно всіх, не тільки мене. 

— Сьогодні дуже особливий день, — почала я зрештою, — День, коли двоє людей обіцяють бути чесними одне з одним. Завжди.

У залі хтось схвально всміхнувся. Джейн кинула на мене попереджувальний погляд. Вона просто не розуміла, що я граюся з нею, як вона колись зі мною і моїми почуттями, моєю сестринською любов'ю. Та переходити межу, я не збиралася. 

— Я довго думала, що подарувати вам обом, — продовжила я. — І вирішила, що найцінніше — це правду, істину. 

Ліам зробив крок вперед, ледь помітний для інших, але не для мене. Жилка на його шиї нестримно пульсувала, а погляд палав. Він був на межі того, аби стягнути мене зі сцени силоміць. Невже так боявся, що я щось вибовкаю?

— Я хочу побажати вам ніколи не будувати своє щастя на брехні, бути чесними один з одним до кінця. Бо лише довіра — це запорука щасливого шлюбу.

В залі панувала така тиша, що здавалося, небезпека близько і ось-ось щось вибухне поруч. Але, нічого не сталося. Я всміхнулася. Легко. Майже ніжно. 

— За вас, Джейн і Ліаме. Нехай ваше “завжди” буде міцнішим за будь-які проблеми, непорозуміння та страхи. 

Я підняла келих і зал вибухнув оплесками. І вигуками.

— Гірко! — кричали усі вимагаючи від молодят виконання давньої традиції. 

— Гірко! — промовила і я, перевертаючи келих та заплющуючи очі, аби не бачити, як Ліам цілує мою сестру. Це було б занадто навіть для мене. 

Коли оплески стихали, повільно я спустилася зі сцени, не дивлячись ні на матір, ні на Джейн. Лише відчувала, як повітря стало густішим, важчим, а їхні усмішки змінилися на гнівні гримаси. В обличчя мені звісно ніхто нічого не посмів сказати, але я знала, що вони обурені. 

Ліам наздогнав мене майже одразу.

— Терезо.

Він не підвищував голосу. Йому й не потрібно було. Я зупинилася лише на мить, щоб зрозуміти — якщо залишуся тут, у залі, скандал усе ж таки станеться. Не через тост, а через нас. Його присутність діяла на мене, як каталізатор і я ледь стримувалася від тих вчинків, котрі вже виправити не вдасться. 

— Не варто, — хитнула я головою і просто рушила далі — до скляних дверей, що вели в сад.

Ніч зустріла мене прохолодою. Ліхтарі м’яко освітлювали кам’яні доріжки, кущі троянд відкидали химерні тіні, а зсередини ще долинала музика. Свято тривало, але вже без мене.

Я вдихнула на повні груди. Прохолода заповзла в легені, охолодила тіло, але не душу. Я все ще була ображена, розчарована і ніяк не могла віднайти душевний баланс. Провокативний тост нічого не змінив, ба більше — він ні на йоту не полегшив страждання. Я лише відтягнула невідворотне. 

— Ти серйозно? — його голос пролунав позаду.

Я не оберталася.

— Що саме?

Двері тихо зачинилися. Кроки стали ближчими. Його подих був важким і в ньому відбулася злість. 

— Ти вирішила влаштувати сцену в день мого весілля?

Я повільно розвернулася. Він стояв за кілька кроків — ідеальний наречений, у бездоганному смокінгу, з тим самим холодним виразом обличчя, що й зазвичай. Лише щелепа була надто напружена. І цей погляд… Він мене добивав. Завжди. Бо здавалося, що не просто дивився, а роздягав, оголюючи кожен нерв, кожну клітинку. І я знову і знову згадувала ту ніч, переживаючи моменти щастя та задоволення тепер вже як кошмар. Бо я знала, шо буде далі, коли настане світанок. 

— Я не влаштовувала сцен, — спокійно відповіла. — Я підняла келих і побажала вам щастя. Що не так?

— Ти говорила про брехню.

— А ти почув у цьому щось конкретне?

Він мовчав. І цього було достатньо. Достатньо, аби зрозуміти, що ця брехня його лякає більше, аніж мала б. Бо правда приховує в собі не лише випадковий зв'язок між нами, а щось більше. Те, в чому він собі ніколи не зізнається, і тільки бог зна чому. 

Я зробила крок убік, обходячи його, але він перехопив мене за зап’ястя. Не грубо стиснув руку, змушуючи скоротити відстань між нами. Небезпека вдарила в обличчя, мої коліна затремтіли, як тоді, в ту ніч в ресторані. 

— Не грайся зі мною, — мовив він, поки його погляд блукав моїм обличчям. Він уперто стримував себе, аби не пустити все на самотік. 

— Я не гралася, Ліаме. Якби я хотіла щось зіпсувати, повір, це виглядало б інакше.