-1-

Сьогоднішній вечір тривав занадто довго. Гості святкували річницю — щось гучне, дороге й напоказ щасливе. Я спостерігала за ними з-за стійки й думала про те, що всі ці тости за вічне кохання звучать особливо переконливо після третьої пляшки ігристого. А до того часу всіх рятують правила поведінки та натягнуті усмішки.

Бенкет закінчився близько опівночі. Гості пішли, залишивши після себе гори брудного посуду, пожмакані серветки, напівпорожні келихи, обмазані слідами від помади, жиру, соусів та шоколаду, і купу сміття по всьому ресторані. Кухня ще дихала жаром духовок, але вже повільно холола на відміну від мене, котра була готова палати та запалювати. Останнє прочитане повідомлення від матері перед початком бенкету й досі отрутою розтікалося по венах. 

Офіціанти розійшлися, кухарі зникли один за одним, гучний сміх змінився гулом холодильників. Все стихло, крім гніву, що бунтував у мені і рвався на валю. 

Тож, я не поспішала. Могла б піти разом з іншими гуляти, з тими, хто ще мав сили на це, могла б викликати таксі, повернутися в дім, де мене чекали б мовчазні докори й чергова лекція про те, що “життя — це не кухня і не танці під гучну музику”.

Але я не хотіла туди. Там я —  одне суцільне розчарування — чорна вівця, яка кинула університет і “готує котлети замість будувати майбутнє”.

Там — я помилка, проблема. Там Джейн — ідеал. Вона ж — красуня, золотце, мамина радість, з хорошими оцінками, з правильною поставою, відчуттям такту та стилю. Джейн, яку ставлять у приклад навіть тоді, коли я просто намагаюся дихати.

Мені краще тут. І я залишилася. Закатила рукава сорочки, засунула навушники у вуха і включила плейлист, який знає всі мої слабкі місця і може довести до сліз одним лише аккордом. Я протирала столи, мила поверхні, пританцьовувала між плитами, дозволяючи музиці проходити крізь мене, ніби це не просто ритм, а мій власний пульс. І тут, серед плиток, духовки та гори посуду, я почувалася живою. Неправильною, не ідеальною, не зручною, а живою. І собою. 

Коли кухня нарешті засяяла чистотою, я зняла рукавички й підійшла до холодильника. Всередині стояла відкрита пляшка шампанського, котре забрали зі столу і залишили чомусь.  Рука сама потягнулася до неї.

— Гріх добру пропадати, — прошепотіла я сама до себе, відкриваючи її та шукаючи поглядом чистий келих. Налила собі трішечки і полізла в холодильник за закускою. Дістала сир і м’ясну нарізку, що також залишилися після бенкету. Сіла на край металевого столу й зробила ковток. Алкоголь обпік горло, на язиці заграли бульбашки, а в голові з'явилися дурнуваті ідеї про того через кого серце стукотіло гучніше останні місяці. 

— І що це ти тут робиш?

Голос за спиною змусив мене здригнутися. Я різко повернулася, келих вислизнув з рук і впав на плитку, розлетівся на уламки. Я зістрибнула зі столу. В голові ледь крутилося, а в грудях — вибухнув вулкан. 

— Я… я просто…

Ліам стояв у дверях кухні без піджака, з розстібнутим коміром сорочки. Він виглядав втомленим, дещо здивованим та дрібку роздратованим. Він дивився на мене так, ніби я щойно спалила його ресторан. І, все одно, був занадто привабливим для тієї чиї сновидіння були переповнені його образом. 

— Чорт… — прошепотіла я й опустилася навколішки, збираючи скло. Один уламок вп’явся в палець і я тихо зойкнула. 

— О, Боже, — видихнув він і за секунду вже стояв поруч. Присів. Його пальці обхопили моє зап’ястя. Вони були теплі, сильні і трохи шершаві. Він допоміг мені встати й повів до мийки. Я не опиралася. А мабуть варто було. 

— Ти завжди така необережна? — тихо запитав він.

— Тільки коли нервую, — відповіла я, не дивлячись на нього. Моя кров тим часом змішувалася з водою, стікаючи по моїй шкірі.

— А зараз ти нервуєш?

Я підняла очі. І все… пропала. 

— А ви як думаєте, шеф?

Він хмикнув, знизавши плечима. Спокійно дістав пластир, заклеїв мій палець, але руку не відпустив. Повітря довкола нас стало густим. Я відчула, як червоніють щоки та гучно лупасить серце. 

Та вже в наступну мить Ліам відпустив мене і ми повернулися до столу. Він взяв два келих і налив шампанського собі, а потім і мені. 

— За що п’ємо? — спитав, дивлячись прямо у вічі. І мені на мить здалося, що десь там перевернулася моя душа. Слова застрягли в горлянці. Я ковтнула слину. 

— За помилки, — відповіла я.

— Це тост із підтекстом?

— У мене все з підтекстом.

Він дивився на мене довше, ніж будь-коли раніше. Я знала цей погляд. Чоловіки дивляться так, коли вагаються між “не можна” і “хочу”. Але я знала, чого хотіла попри всі його табу. 

Я давно була в нього закохана: з першого дня, з першого погляду, з першої фрази “Добрий вечір, ти новенька?”. 

І в цей момент, на кухні, я раптом зрозуміла: або я зараз згорю від цього мовчання, або зроблю крок назустріч. Гірше ж не буде. 

Я нахилилася вперед і поцілувала його. Не думаючи, не аналізуючи, не знаючи чи відповість він, чи ні. 

На секунду світ завмер, як в тому кінофільмі. Я чула, як гучно б'ється моє серце, як пітніють долоні, як страх, зміюкою, заповзає в душу і змушує ціпеніти.