Лікарня та вибір у якому нема варіантів.

Очі Еліс повільно розплющилися. Біле світло лампало над нею, трохи сліплячи. Запах антисептику та холодних металевих поверхонь миттєво нагадував, де вона — лікарня. Серце ще калатало, але біль і страх від пожежі відступали.
Вона спробувала підняти голову — важко, а плечі й руки трохи тремтіли. Навколо було тихо; лише приглушене дзижчання апаратів і кроки медсестри, яка перевіряла монітор серцебиття.
— Де… де я? — прошепотіла Еліс, голос тремтів, не впізнаючи його саму себе.
— Ти в безпеці, — тихо промовив голос збоку, спокійний і холодний водночас. Еліс обернулася і побачила його — Адріан стояв біля ліжка, руки складені перед собою. Жовті очі з продовгуватими зіницями світилися навіть у світлі лікарняних ламп, спокійно і водночас тривожно.
— Ти… ти тут? — промовила вона, серце стискаючись від суміші страху і здивування.
— Так, — відповів він, крокуючи ближче. — Я залишився, поки тебе привезли. Тобі треба було прийти до тями у безпечному місці.
Еліс обережно стиснула ковдру, намагаючись тримати себе в руках. Спогади про пожежу, про мітку, про його жовті очі… все змішалося у хаотичний клубок емоцій.
— Чому ти…? — почала вона, але слова загубилися. — Чому ти врятував мене?
Адріан нахилився трохи ближче, не торкаючись її, але його погляд був пронизливим:
— Бо ти пов’язана зі мною, Еліс. І частина мене не може дозволити тобі постраждати.
Вона відчула легкий холодок страху, змішаний із дивним захопленням. Серце тремтіло, але вона знала одне: тепер їхній зв’язок став ще більш явним, і нічого не можна буде повернути назад.
Адріан сидів у кріслі поруч із ліжком Еліс, руки складені, погляд спокійний, майже холодний, але в ньому відчувалася вага відповідальності.
— Твоя мансарда… — почав він тихо, — вигоріла. Майже нічого не залишилося.
Еліс відчула, як холод прокотився по спині. Слова не могли передати той розпач, що охопив її: де жити? Що робити? Вона підняла руку до обличчя, намагаючись стримати сльози.
— Ні… не може бути… — прошепотіла вона, голос тремтів. — У мене… у мене більше немає дому…
Адріан мовчки спостерігав за нею, дозволяючи їй відчути страх і втрату, а потім промовив спокійно, без тиску, але твердо:
— Ти можеш пожити у мене, поки не відновиш усе або не знайдеш інше місце.
Еліс підняла на нього очі — холодний демон, який лише декілька годин тому ледь не змусив її відчути страх перед його силою, тепер пропонував прихисток. Серце калатало: поєднання страху, недовіри і дивного полегшення змішалося в хаотичний клубок емоцій.
— Я… не знаю, що сказати… — прошепотіла вона, голос тремтів від сумніву та водночас надії.
Адріан лише кивнув, його погляд залишався холодним, але він не вимагав відповіді:
— Подумай. І прийми рішення. Я не залишу тебе без безпеки.
Еліс відчула, як важкість її розпачу трохи спала. Тимчасовий прихисток у його пентхаусі — це було більше, ніж вона могла очікувати. Але водночас страх перед ним і перед тим, що пов’язало їх, не давав серцю заспокоїтися.
Еліс кілька хвилин сиділа мовчки, стискаючи ковдру, намагаючись приборкати бурю емоцій у грудях. Серце калатало від страху, від пережитого шоку, від думок про втрату всього. Але поступово вона відчула, що іншого виходу немає.
— Добре… — сказала нарешті тихо, ледве чутно, — я погоджуюся.
Адріан кивнув, холодно і спокійно, але в його очах промайнуло щось непомітне для стороннього — легка задоволеність тим, що вона прийняла його пропозицію.
— Добре, — сказав він тихо. — Тоді підготуйся.
Через хвилину вони вже йшли коридором лікарні. Еліс все ще трохи тремтіла, але контролювала себе. Адріан підвів її до автомобіля, відкрив двері і допоміг сісти.
— Потрібно буде купити кілька речей, — промовив він спокійно. — У тебе майже нічого не залишилося після пожежі.
Вона лише кивнула, не відводячи погляду від його обличчя. Його холодний спокій трохи заспокоював, але страх і напруга все ще сиділи у ній.
Вони заїхали до магазину: Адріан обирав одяг, засоби гігієни, невеликі дрібниці, необхідні для життя. Еліс мовчки спостерігала, трохи соромлячись і одночасно відчуваючи дивне полегшення, що його холодна присутність поруч.
— Тобі щось потрібно особливе? — запитав він, коли став перед касою, тримаючи кілька пакетів.
— Ні… — ледве чутно відповіла вона, — просто… щось, щоб вижити.
Вечір опустився на місто, коли вони нарешті під’їхали до пентхаусу Адріана. Автомобіль зупинився, і він тихо допоміг їй вийти.
— Тут ти будеш у безпеці, — сказав він, відкриваючи двері. — Поки не відновиш усе.
Еліс глибоко вдихнула, озираючись на величезні вікна, високі стелі і суворий, але вражаюче охайний простір. Хоча всередині вона ще відчувала страх і сум’яття, маленьке відчуття безпеки пробилося крізь напруження.
— Дякую… — прошепотіла вона, ледве чутно, і вперше відчула, що цей холодний демон став для неї тимчасовим притулком.
Рішення без вибору
Поїздка до пентхаусу була тихою. Еліс сиділа поруч у машині, дивлячись на нічні вогні міста, намагаючись приборкати нервове хвилювання. Адріан їхав спокійно, ніби нічого не відбувається, а його присутність сама по собі змушувала серце Еліс битися швидше.
Коли вони увійшли до будинку, його величезні двері відкрилися у простору вітальню з високими стелями, стриманою сучасною обстановкою і холодними лініями дизайну. М’які дивани, строгі дерев’яні столи, великі панорамні вікна, що виходили на місто. Кухня була відокремлена скляною перегородкою, обладнана мінімалістично, все акуратно й без зайвих деталей.
— Тут можеш почуватися вільно, — тихо промовив Адріан, ведучи її в сторону маленького крилоподібного коридору. — Це твоя кімната. Я її підготував для тебе.
Він відкрив двері: невелика, затишна кімната з великим вікном, простим письмовим столом і книжковою полицею, на яку вже можна було поставити її речі.
— Спальня моя — за тією дверима, — додав він, киваючи в бік іншої кімнати. — Туди ти не заходиш.
Еліс кивнула, відчуваючи одночасно полегшення і легку тривогу. Вона нарешті мала місце, де можна було прийти до тями після пожежі, але присутність Адріана робила простір одночасно захисним і трохи загрозливим.
Адріан провів Еліс у її кімнату, залишивши на столі невелику лампу, що давала тепле світло.
— Тут є ванна кімната, душ, усе необхідне, — спокійно сказав він, киваючи на двері в кутку. — Хочеш освіжитися?
— Так… дякую, — тихо відповіла Еліс, ще трохи стримуючи нервове хвилювання.
Вона пішла до ванної, а Адріан тим часом лишався на порозі кімнати, уважно стежачи, щоб вона почувалася спокійно. Коли Еліс вийшла, волосся ще трохи вологе, шкіра пахла теплою водою, він спитав:
— Ти голодна?
— Так, трохи, — відповіла вона, намагаючись приборкати тремтіння в голосі.
— Добре, — холодно, але спокійно сказав він. — Замовимо легку вечерю з ресторану. Не треба нічого важкого, — додав, дивлячись на неї з тим самим непроникним поглядом. — Ти вечеряєш і відпочиваєш.
Еліс кивнула, відчуваючи водночас полегшення і невелике хвилювання.
— Я поїду до аптеки за медикаментами, які призначив лікар, — додав він, вказуючи на невелику сумку, яку вже приготував. — Тобі не потрібно ні про що турбуватися.
— Добре… — ледве чутно відповіла вона, відчуваючи, що його спокій передає якийсь дивний порядок у її хаотичних думках.
Вона ще раз оглянула кімнату, повільно розставляючи свої речі, розуміючи, що тут — хоч тимчасово — її новий притулок, і що Адріан, попри холод і суворість, став для неї гарантією безпеки.
Поки Адріан їхав до аптеки, у пентхаус приїхала доставка легкого вечері. Еліс обережно взяла пакети, розклала на журнальному столику у вітальні і тихо відкрила їх. Запах свіжої їжі трохи розслабив її, але втома і стрес, що накопичилися за день, давалися взнаки.
Вона з’їла кілька шматочків, ледве піднявши ложку, і помітила, що руки тряслися від нервового напруження. Звикла контролювати себе, тепер вона просто дозволила собі відпочити.
Ледве закінчивши трапезу, Еліс присіла на диван, закутавшись у ковдру, і дивилася у порожній простір перед собою. Її очі важко прикривалися, думки плуталися: пожежа, Адріан, мітка, все, що сталося сьогодні…
Моментально тіло здалося занадто важким, щоб рухатися. Втома перемогла, і вона заснула на дивані, навіть не помітивши, як ковдра сповзла з плечей. Світло вітальні було м’яким, а панорамні вікна давали вид на нічне місто, що спокійно сяяло, не підозрюючи бурі, що панувала всередині Еліс.
В цей час Адріан все ще був у дорозі, не здогадуючись, що вона вже дрімає у його пентхаусі, маленька і тендітна, захищена його присутністю, хоч і не зовсім усвідомлюючи цього.
Адріан повернувся до пентхаусу, тримаючи пакети з аптекою, спокійний і звичний, як завжди. Але коли він увійшов у вітальню, його погляд упав на диван.
Еліс спала, закутавшись у ковдру, волосся трохи розсипалося на подушку, обличчя світилося спокоєм, якого він не очікував після такого дня. На мить у нього застигло серце — дивне, непритаманне йому відчуття — легкий, майже забутий вогник тепла розпалився в грудях. Сотні років, тисячі обіцянок, угод і контрактів не пробуджували в ньому нічого подібного.
Він на мить відступив, дивлячись на неї, не розуміючи, що це за емоція, і чому вона з’явилася саме зараз. Потім тихо, майже обережно, нахилився і підняв її на руки, відчуваючи вагу, тендітність і крихкість, що викликали в ньому непритаманний захист.
Він пройшов до її кімнати, обережно відкрив двері і ступив усередину. Лише легкий крок, щоб не потривожити її сон. Поклавши Еліс на ліжко, він обережно розправив ковдру, підклав подушку, і знову вкрив її повністю.
Стоячи на мить поруч, він тихо промовив сам до себе:
— Що це… зі мною сталося?
Незнайоме відчуття тепла і ніжності, що пробивалося крізь холод століть, змусило його на мить замовкнути. Тепер він точно знав, що ця дівчина, тендітна і непокірна, пробудила в ньому щось, чого він не відчував ніколи раніше.