1.3 Адріан, щоденник, Еліс

Майстерня була наповнена запахом старого пергаменту і дерева. Еліс сиділа за столом, обережно розгортала сторінки щоденника, що вижили після пожежі. Кожен рух її рук був продуманим і ніжним — вона знала, що будь-яка необережність може зруйнувати історію, що ховалася в цих сторінках.
— Хм… — промовила вона, нахиляючись ближче до тексту. — Арт… Так його називали…
Вона обережно пройшла по рядках, і її очі завмерли на іншому імені, написаному дрібним і майже непомітним почерком:
— …Адріан…?
Ще кілька сторінок, і нове ім’я:
— …Сіріус…
Вона відкрила ще один фрагмент, сторінки були пошкоджені, але деякі слова залишилися живими:
— …Велдін… …Арт… — тихо промовила вона сама до себе, прокручуючи в голові цей список.
Еліс відчула легке тремтіння — її пальці зупинилися на сторінці. Ці імена… всі вони належали одній людині? Протягом чотирьохсот років?
— Неймовірно… — прошепотіла вона, наче сама не вірила. — Арт… Адріан… Сіріус… Велдін… Це все його псевдоніми, різні особистості, що жили через століття…
Вона поклала руку на сторінку, що трохи обвуглилася, і провела пальцем по словах, намагаючись відчути, як нитка часу зв’язує всі ці імена з однією людиною.
Як можна бути одночасно так довго живим і так непомітним? — думала вона, її серце трохи пришвидшилося від захоплення та легкого страху перед величчю цієї таємниці.
В цей момент вона ледве помітно усміхнулася — не від розуміння всього, а від усвідомлення, що перед нею стоїть людина, чия історія тягнеться століттями, і що вона лише зараз починає торкатися її краю.
— І всі ці імена… всі вони ведуть до тебе… — прошепотіла вона сама собі, і ніжне тремтіння сторінок, що залишилися, ніби підтвердило це.
Майстерня занурилася в тишу, але у повітрі відчувалося щось нове — як тремтіння нитки долі, що з’єднує її і власника цього щоденника, цього Арта… цього Адріана.
Світло майстерні вже почало спадати, але Еліс все ще сиділа за столом. Вона обережно провела останні штрихи реставрації, сторінки щоденника тепер були цілими, акуратними, відновленими майже до первісного вигляду. Відчуття завершеності тремтіло всередині неї, а серце билося швидше — не лише від задоволення від роботи, а й від думки про те, кому вона незабаром вручить цю історію.
Вона взяла телефон і набрала номер, який залишив їй «Арт».
— Алло? — почулося знайоме низьке звучання.
— Арт? — сказала Еліс, трохи сором’язливо, але впевнено. — Це Еліс. Щоденник готовий. Можемо домовитися про зустріч?
— Так, — промовив він, і на його голосі вже не було тієї холодної дистанції, що була під час першого дзвінка. — Зустрінемося сьогодні ввечері.
Еліс поклала слухавку, трохи посміхаючись. Вона ще не знала, що її «Арт» насправді вже давно будує план, як зробити їхню зустріч незабутньою.
Вечір настав. Адріан одягнувся бездоганно: чорний костюм, піджак з тонкою текстурою, сорочка білосніжна, акуратний краватка. Він відчував, що цей вечір — лише перший крок у його майстерно продуманому плані.
Вечеря в ресторані… не просто вечеря, — думав він, виходячи з авто. — Все повинно бути ідеально: атмосфера, світло, музика… щоб вона відчула трохи захоплення, трохи здивування… і трохи цікавої небезпеки.
Коли він прибув до ресторану, підсвітка ліхтарів відбивалася на кришталевих келихах, свічки мерехтіли на столах, а легка музика створювала атмосферу таємничості. Він підійшов до столика, де все вже було готове: меню зі спеціально підібраними стравами, аромат свіжих квітів, невеличкі нотатки з історією закладу, які він обов’язково планував використати, щоб захопити її увагу.
— Це тільки початок, — подумав він, дивлячись на порожній стілець, де скоро сидітиме Еліс. — Це гра… і я планую виграти.