Розділ 14. Коло замкнулося.

Я судомно вдихнула й розплющила очі. Яскраве світло змусило мене примружитися. Під спиною відчувався холодний асфальт, а над головою схилялися незнайомі обличчя. Хтось тримав парасолю, намагаючись прикрити мене від дощу, хтось стурбовано нахилявся ближче.

— Дівчино, ви мене чуєте? Викликати швидку?

— Вона знепритомніла. Мабуть, її блискавкою вдарило…

— Обережно, не рухайте її!

Чужі голоси долинали приглушено, зливаючись у нерозбірливий гул. У вухах дзвеніло, а голова розколювалася від болю. Я спробувала поворухнутися, проте тіло відмовлялося слухатися. Кілька разів кліпнула, силкуючись позбутися розмитих плям перед очима. Дощ стікав скронями, затікав за комір, холодив шкіру. Поступово обриси навколишнього світу набували чіткості, і разом із ними поверталося розуміння того, де я перебуваю.

На вулиці. Серед незнайомців. Під холодним дощем.

Серце раптом забилося частіше. У свідомості почали спливати уривки спогадів, один за одним складаючись у болісно знайому картину.

Невже… усе це було лише грою уяви? Химерним маренням, породженим ударом блискавки?

Я заплющила очі, і переді мною відразу постав його образ. Тривога в погляді. Ледь помітне тремтіння руки, коли він торкався моєї щоки. Несміливий поцілунок, у якому спершу було стільки вагань, а потім стільки відчаю, ніби він боявся втратити мене назавжди.

Річард…

У грудях болісно стиснулося. Я досі відчувала його дотик, пам’ятала тепло його губ, кожну мить, проведену поруч. Якщо все це було вигадкою, то чому здавалося таким справжнім? Чому навіть тепер, лежачи на холодному асфальті, я не могла позбутися відчуття, що щойно втратила когось неймовірно важливого?

— Дівчино, ви мене чуєте?

— Я вже викликаю швидку!

Я не відповідала. Слова людей поруч не мали жодного значення. Усе, про що я могла думати, зводилося до одного: я не хотіла, щоб це виявилося сном. Не хотіла прокидатися у світі, де Річарда ніколи не було.

Зробивши кілька глибоких вдихів, я сперлася долонями об асфальт і спробувала підвестися. Хтось із присутніх одразу подався до мене, але я вперто відмахнулася.

— Я в порядку, — прохрипіла, намагаючись випростатися.

— Вам краще залишитися на місці, — жінка в дощовику обережно торкнулася мого плеча. — Блискавка могла спричинити серйозні…

— Ні, — я похитала головою й відсторонилася. — Я можу сама. Дякую.

Наполегливість, мабуть, переконала її не сперечатися. Хоча, судячи з виразу обличчя, вона й далі сумнівалася в моєму стані.

Я насилу втримала рівновагу. Ноги підгиналися, а серце й досі калатало так, наче намагалося вирватися з грудей. Та залишатися серед цих людей було нестерпно. Мені конче потрібно було побути на самоті.

Я рушила геть, не озираючись.

Кілька кварталів минули наче в тумані. Я майже не помічала дороги, не звертала уваги на перехожих і машини. Лише час від часу притискала долоню до грудей, намагаючись вгамувати дивний біль, що не відпускав відтоді, як я розплющила очі.

Це все справді було маренням? Вигадкою, що розсипалася разом із гуркотом грози? Але ж я пам’ятала кожну подробицю. Його голос, погляд, дотики… Ні, таке неможливо просто вигадати. Принаймні я не хотіла в це вірити.

Дім зустрів мене неприродною тишею. Здавалося, після шуму вулиці вона стала майже відчутною. Я зачинила двері, скинула промоклу куртку просто на підлогу й завмерла посеред передпокою. Усе навколо було знайомим до дрібниць: ті самі стіни, меблі, речі на своїх місцях. І водночас я почувалася тут чужою.

Мій погляд зупинився на телефоні, залишеному на столі.

Я повільно підійшла й узяла його. Пальці тремтіли, коли я відкривала контакти й шукала знайомий номер. У голові роїлися запитання, але найважливіше з них ніяк не вдавалося сформулювати. Я боялася почути відповідь. І ще більше боялася, що вона підтвердить мої найгірші здогадки.

— Алло? — у слухавці пролунав лагідний, трохи втомлений голос матері.

— Мамо… — я запнулася. Голос затремтів, тож довелося прокашлятися. — Скажи, ти ж пам’ятаєш бабусю Маргарет?

На тому кінці запала коротка пауза. Мати, схоже, здивувалася несподіваному запитанню.

— Звичайно, пам’ятаю, — нарешті озвалася вона. — А що трапилося, люба?

Я заплющила очі й повільно вдихнула. Дивне передчуття дедалі сильніше стискало груди. Здавалося, варто лише поставити наступне запитання, і світ, у якому я прожила все життя, остаточно втратить звичні обриси.

— Я просто… хочу знати про неї більше, — тихо промовила я. — Ким вона була насправді? Чим займалася? Чому в нашій родині про неї так мало говорили?

Мати знову замовкла, і цього разу тиша затягнулася настільки, що я почала чути її нерівне дихання.

— Лорі… Ти ж знаєш, у нашій сім’ї не прийнято про неї говорити.

— Саме тому я й питаю, — я міцніше стиснула телефон. — Я нічого не знаю про свою бабусю. Хочу хоча б зрозуміти, що сталося.

— Твій дідусь ніколи не дозволяв багато про неї згадувати. Казав, що для твого батька це надто болісна тема… Він був зовсім маленьким, коли Маргарет зникла.

— Зникла? — я мимоволі випросталася.

— Так. Одного дня вона просто пішла, і більше її ніхто не бачив. Подейкували, що вона зв’язалася з якоюсь… сектою, — голос матері помітно похитнувся. — Інші стверджували, що вона збожеволіла. Нібито захопилася дивними обрядами, збирала навколо себе людей, а згодом усе закінчилося гучним скандалом.

— Чому ви ніколи мені про це не розповідали? — запитала я, опускаючись на диван. Ноги раптом стали такими слабкими, що залишатися стояти було важко.

— Бо твій батько цього не хотів, — мати заговорила швидше, наче їй самій було нелегко повертатися до тих спогадів. — Він усе життя намагався викреслити те минуле. А я… я розуміла його й не наполягала. Але є дещо, про що ти маєш знати.

Вона знову замовкла. Я піднесла телефон ближче до вуха, боячись пропустити бодай слово.