Розділ 13. Непередбачувана змінна.

Лорелін

Поволі розплющивши повіки, я не побачила нічого, крім мороку. Лише тьмяне, тремтливе світло каганця вихоплювало з темряви холодні кам’яні стіни. У повітрі стояв затхлий запах вогкості й старого заліза. Я сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни, а руки здавалися чужими від болю: зап’ястки туго стягували мотузки.

Серце шалено закалатало. Я судомно вдихнула й спробувала збагнути, де перебуваю і як сюди потрапила.

Пам’ять поверталася уривками. Спершу я згадала вулицю, прохолодне вранішнє повітря й власні думки, що не давали спокою після розмови з Річардом. Я досі прокручувала в голові його слова: вчорашні, що боляче мене вразили, і сьогоднішні, від яких щоки досі палали. Образа й розгубленість перепліталися з полегшенням, а відсторонитися від пережитого ніяк не вдавалося.

А потім до мене підійшов хлопчина. Худорлявий, у порваній куртці, з великими наляканими очима. Він благав про допомогу, запевняючи, що його сестрі стало зле й вона знепритомніла в сусідньому провулку.

Я навіть не замислилася. Як можна відмовити дитині, яка просить урятувати рідну людину?

Вузький прохід між кам’яними стінами… Темрява… Кроки, які відлунювали позаду, хоча я була певна, що ми йдемо самі.

А тоді скроню пронизав різкий біль, наче хтось ударив мене молотом. Я встигла лише вдихнути, перш ніж спробувала закричати. Та голос не прозвучав. Світ хитнувся, обриси стін розпливлися, і все довкола поглинула темрява.

Я заплющила очі, намагаючись відігнати спогад, але від цього він не став менш виразним. Навпаки, усвідомлення того, що мене заманили в пастку, холодним клубком підкотилося до горла.

Я знову озирнулася. Кам’яні стіни. Важкі дерев’яні двері, скріплені старими залізними засувами. Тьмяне світло каганця, якого заледве вистачало, щоб розгледіти власні руки.

І тиша, порушувана лише монотонним крап-крап: вода просочувалася крізь тріщину в стелі й падала на каміння неподалік.

Я смикнула руками. Мотузка врізалася в шкіру, завдавши такого болю, що я мимоволі скривилася. Спроба звільнитися закінчилася нічим, залишивши по собі лише пекуче відчуття на зап’ястках.

Десь за стіною щось зашаруділо. Мабуть, щур. Хоча зараз я була готова повірити, що в цьому місці водяться істоти значно гірші.

Потім долинув тихий скрип, ніби хтось обережно переступив через стару дерев’яну дошку.

Я завмерла, напружуючи слух.

Кроки.

Повільні, важкі, неквапливі. Вони відлунювали в коридорі, наближаючись із лякаючою впевненістю. Той, хто йшов сюди, не поспішав. Він знав, куди прямує, і, схоже, зовсім не боявся, що його почують.

Крапля впала на камінь, змусивши мене здригнутися. Я мимоволі смикнулася до стіни, наче та могла захистити від небезпеки, яка невблаганно наближалася.

Двері залишалися нерухомими. Проте за ними вже хтось був.

У голові спалахнув образ Річарда. Його обличчя, погляд, голос… Я вчепилася в цю думку, немов у єдину нитку, що пов’язувала мене зі звичним світом.

Річарде, ти мусиш помітити мою відсутність. Ти знайдеш мене. Ти завжди вмієш докопатися до істини.

Та навіть подумки ці слова звучали непереконливо.

Скільки часу мине, перш ніж він зрозуміє, що зі мною щось сталося? Чи вистачить йому часу, щоб відшукати мене? А якщо той, хто викрав мене, не збирається чекати?

Мотузки знову вп’ялися в зап’ястки, коли я спробувала змінити положення рук. Шкіра вже боліла від кожного руху. Я прикусила губу, стримуючи стогін, і змусила себе дихати повільніше. Не можна панікувати. Не зараз.

Та переконати себе в цьому виявилося значно легше, ніж виконати.

Кроки стихли просто за дверима.

Я затамувала подих.

Металевий засув глухо клацнув. У щілину прослизнула смуга жовтуватого світла, змусивши мене примружитися. Двері повільно відчинилися, і на порозі з’явився чоловік.

Його обличчя ховалося в тіні, зате висока постать чітко вимальовувалася на тлі коридору. У руці він тримав лампу, полум’я якої здригалося від найменшого руху, розкидаючи по стінах химерні відблиски. Його тінь повзла камінням, спотворюючи знайомі обриси й роблячи кімнату ще тіснішою.

Він мовчав.

Просто дивився на мене, не виявляючи ані поспіху, ані найменшого хвилювання. Від цього спокою мороз пробіг уздовж хребта. Я не знала, ким він був і чого хотів, але кожна клітина тіла волала про небезпеку.

— Чого… ви хочете? — хрипко запитала я.

Власний голос здався чужим. Слабким і надто тихим у цій кам’яній пастці.

Чоловік не відповів.

Він зачинив за собою двері, відрізавши останню смугу світла з коридору, а тоді ступив уперед і поставив лампу на підлогу. Полум’я хитнулося, на мить освітивши його обличчя, але цього виявилося недостатньо, щоб я змогла розгледіти його як слід.

Він схилив голову набік, неквапливо вивчаючи мене, наче оцінював річ, яку збирався придбати.

І раптом я зрозуміла: він зовсім не поспішав, бо вважав, що часу в нього достатньо.

А я не мала жодного способу дізнатися, скільки його залишилося в мене.

Холодний піт стікав по моїх скронях. Постать нарешті рушила ближче, і тепер я змогла роздивитися обличчя: гострі риси, крижаний погляд, губи, що тремтіли, ніби він розмовляв сам із собою.

Раптом чоловік засміявся тихим, задушеним сміхом.

— Нарешті… — прошепотів він. — Я знав, що доля приведе тебе сюди.

Я закліпала, не розуміючи.

— Ви… ви хто? — мій голос зірвався.

Незнайомець схилив голову набік, немов дитина, що дивиться на стару іграшку.

— Не впізнаєш мене? — у голосі прозвучало майже здивування, навіть образа. — Я от тебе впізнав. Стільки років минуло, а ти зовсім не змінилася.

Його пальці тремтливо торкнулися моєї щоки. Я відсахнулася, наскільки дозволяли пута.

— Відпусти мене, — вимовила майже пошепки.

Його очі на мить блиснули сльозою, яку він одразу ж проковтнув. На заміну цій емоції, прийшла нова — лють: