Розділ 12. Зворотній відлік.

Річард

      Я ще декілька хвилин вдивлявся туди, де щойно зникла її постать. Учорашня сварка не виходила з голови. Я завжди вмів холодно різати словами, ставити людину на місце так, щоб більше не виникало питань. Та з Лорелін усе було інакше: її погляд, коли вона вийшла тоді з кабінету, продовжував стояти перед очима. У ньому було щось таке, від чого стискалося серце, хоч я й намагався переконати себе, що це лише слабкість моменту.

А ще й на додачу та фраза, яку вона сьогодні залишила на прощання.

Свіже повітря, як ви й самі любите повторювати, корисніше за суперечки.

Дійсно, ці слова я обожнював та часто їх казав… але, ніколи перед нею. Мене наче обдало холодною хвилею, коли Лорелін так впевнено промовила їх. У грудях продовжувала підніматися тривога, змішана з подивом. Що це було? Випадковість? Збіг? Як вона могла знати?

Я відкинувся на спинку стільця й прикрив очі, та замість спокою відчув, що світ, який я так ретельно будував навколо себе — світ контролю, іронії та відстороненості — раптом дав тріщину.

Я різко підвівся. У кімнаті було задушливо, думки плуталися, серце билося швидше, ніж це було потрібно організму. Треба вийти на свіже повітря. Відігнати це все. Забути її слова. Забути її погляд. Забути ту фразу.

На вулиці мене зустрів Лондон — сирий, вітряний, але саме цей холод і вологість завжди допомагали мені зосередитися. Я сів у першу ж вільну карету, наказав їхати й відкинувся на спинку сидіння. Та думки, замість того щоб розсіятися, ще дужче обсіли мене. Знову й знову перед очима поставала та вирізка з архіву. Те, що я тоді побачив… я не дозволяв собі озвучити навіть подумки, ніби боявся, що правда набуде сили, варто мені лише назвати її вголос. Але ж відтоді цей образ не відпускав. Я вирвав сторінку з власних думок так само різко, як тоді згорнув ту газету. Проте примара залишилася.

Треба ще раз переглянути архів. Там мало бути щось іще, щось, що підтвердить або спростує мої здогадки. Цього разу я хотів бачити все сам — без сторонніх очей, без її запитань і здивування. Звісно, я запропонував Лорелін поїхати зі мною, але був впевнений, що вона відмовиться. Після нашої сварки дівчина навряд чи погодилася б супроводжувати мене, та й, відверто кажучи, цього разу я й сам не хотів, аби вона була поруч.

Я просидів у архіві майже весь день. Сторінка за сторінкою, вирізка за вирізкою — знову й знову перечитував ті самі рядки, шукав приховані деталі, вдивлявся у пожовклий папір так, ніби міг вирвати з нього правду силою погляду. Час розмивався: ранкове світло непомітно перетворилося на сірі сутінки, лампи одна за одною запалювалися в залі. Лише тоді, коли втома почала різати очі, я підвівся й, згорнувши свої записи, наказав подати карету.

Вечір видався непривітним. Туман згустився над вулицями, і колеса карети розрізали калюжі з глухим брязкотом. Стомлений, але все ще тримаючись рівно, я врешті повернувся додому. Я мав намір відразу ж піднятися до кабінету й перевірити деякі записи, проте на порозі мене зустріла місіс Девіс.

— Містере Блеквуд, — вона поспіхом зробила реверанс, але в її голосі звучало вагання. — Пробачте... але... чи не знаєте ви, коли міс Белл повернеться?

Я підняв брову, здивований, відчуваючи, як підступає тривога.

— Тобто? А хіба вона ще не вдома?

Жінка розгублено кліпнула очима.

— Я гадала, що вона весь час була з вами, сер.

— Зі мною? — в середині все похололо. — Ні. Я виїхав у місто сам ще до полудня. Лорелін пішла прогулятися. Бачив її востаннє зранку за сніданком.

Покоївка різко зблідла й перехрестилася.

— Але ж… сер… її не було вдома весь день! Я думала, що вона виїхала з вами…

Тиша повисла в коридорі, мов важка завіса.

— Ви впевнені? — голос зривався на глухий шепіт, у якому бриніла лють.

— Абсолютно, сер, — місіс Девіс затремтіла. — Я чекала, думала, що вона ось-ось повернеться з вами.

Серце забилося в шаленому ритмі від здогадок, що промайнули в моїй голові.

— Я мав би здогадатися... Не повинен був залишати її саму!

Більше нічого не пояснюючи, я вибіг надвір і стрибнув у карету, яка ще не встигла поїхати.

— До Скотленд-Ярду! — крикнув візникові. — Швидко, як ніколи!

Колеса загриміли по бруківці, вуличні ліхтарі миготіли перед очима, мов калейдоскоп, а я стискав кулаки так, що кісточки побіліли. Думки безжально гризли мене: чому я взагалі дозволив собі залишити її саму, коли небезпека все ще бродить поруч, і все ж — зробив це, бо так, з біса, важливо було переглянути все ще раз, без неї.

Тепер же серце билося з такою силою, наче намагалося вирватися з грудей. Кожен стукіт коліс здавався надто повільним, кожен поворот вулиці — вічністю. Я бачив перед очима її обличчя, тихе, образливе мовчання. І лише тепер зрозумів: найбільша моя помилка — повірити, що без мене з нею нічого не станеться.

Коли я увірвався в кабінет інспектора, там запанувала мить мовчання — очевидно мій вигляд був настільки розгубленим і водночас небезпечним в ту хвилину.

— Лорелін зникла, інспекторе. Вона не поверталася додому з самого ранку.

Інспектор підвівся й підійшов до мене ближче.

— Ви впевнені, Блеквуде? Можливо, міс Белл просто…

— Вона не могла піти сама, — різко перебив його. — Вона не зникла б без жодного слова. Це зовсім не схоже на неї. І не треба шукати інших пояснень. Це він. Той самий убивця.

Я пройшовся кабінетом, кулаки мимоволі стискалися.

— У мене більше немає сумнівів. Він діяв за схемою, залишав знаки, натяки… і тепер, коли ми підійшли надто близько, він забрав Лорелін.

Зупинився, глянув прямо на Моргана.

— Я винен, що залишив її саму. Але зараз не час для жалю. Ми повинні діяти швидко. Якщо він дійсно тримає її… — я на мить замовк, намагаючись опанувати голос, — тоді в нас обмаль часу.

В моєму голосі звучало не лише переконання, а й щось більше — страх, якого ніколи не дозволяв собі раніше.