Розділ 11. Пастка з минулого.

У кабінеті інспектора ще горіла лампа, попри пізню годину. Коли Блеквуд рішуче відчинив двері, Морган здивовано звів очі від паперів.

— Ви що й досі тут? — буркнув він, але, побачивши вираз обличчя Річарда, відкинувся на спинку крісла. — Слухаю вас.

Блеквуд поклав на стіл знайдені документи.

— Це, інспекторе, більше ніж докази. Це — ключ. Усі вбиті мали стосунок до цього Товариства. Назовні — благодійність, усередині — щось гниле. Я впевнений: саме там коріння нинішніх злочинів.

Морган пробіг очима рядки, насупився.

— Зникнення? Але ж офіційно нічого не доведено.

— Не доведено тоді, — різко відрізав Річард. — Але тепер у нас серія убивств, що повторюють старі гріхи цього так званого «Товариства». Це не випадковість.

У кабінеті запала тиша. Морган відкинув документи й повів поглядом по нас обох.

— Якщо ми маємо справу з маніяком, який відтворює гріхи… треба зрозуміти, хто наступний.

— Ми вже маємо трьох: перший — символ гніву, другий — жадібності, третій –– гордині. Отже, далі лишаються заздрість, хіть, лінощі й обжерливість.

— І всі жертви пов’язані між собою цим Товариством, — додав Морган. — Нам потрібно скласти список тих, хто ще живий.

Річард швидко поклав перед інспектором свої записи.

— Лорд Аштон, — голос Блеквуда звучав сухо. — Його ім’я з’являється в документах найчастіше. Честолюбний, марнославний, іще живе розкішно… Йому легко приписати або заздрість, або обжерливість.

— Леді Монклер, — втрутився інспектор, нахмурившись. — У неї репутація бездоганної, але чутки… кажуть, що в особистому житті вона має слабкість до молодих чоловіків. Хіть?

Річард кивнув, коротко й холодно.

— Можливо. А ще є сер Вільям Браун — член Товариства, який за життя не зробив ані кроку без слуг. У документах його згадують як ледачого паразита, що збирав пожертви й сам марнував їх на власні розваги. Він чудово уособлює лінощі.

Морган зітхнув.

— Отже, ми маємо щонайменше трьох можливих цілей. Але хто буде наступним?

— Це залежить не від логіки, а від того, кого вбивця вважає найбільш винним у своїй трагедії. І я боюся, що в нього вже є власний порядок.

Інспектор довго сидів мовчки, обмірковуючи сказане. Нарешті він різко підвівся, підійшов до дзвінка і викликав помічника.

— Слухай уважно, — його голос звучав твердо. — Негайно підготуй людей. Ми встановлюємо спостереження за лордом Аштоном, леді Монклер та сером Вільямом Брауном. Жодного руху без мого відома. Все має бути максимально тихо.

Помічник кивнув і швидко зник за дверима.

— Ви справді вірите, що це дасть результат? — я обережно запитала.

— Якщо вбивця діє послідовно, — відповів Блеквуд, — то він неодмінно спробує добратися до когось із них. Наше завдання — випередити його.

Інспектор додав, нахмурившись:

— Але він хитрий. Якщо запідозрить стеження — зникне. Тож усе тримаємо в повній таємниці. Навіть більшість моїх людей не знатиме деталей.

Річард кивнув, і його очі спалахнули холодним вогнем:

— Добре. Тепер ми маємо перевагу. Якщо він зробить наступний крок — ми будемо поряд.

Минали дні. Скотленд-Ярд не знімав нагляду за ймовірними жертвами. За кожним кроком лорда Аштона, леді Монклер та сера Вільяма Брауна уважно стежили люди інспектора. Та все було марно: ті продовжували свої звичні будні — прийоми, прогулянки парком, відвідини клубів чи салонів. Жодної загрози. Жодного сліду.

Одного вечора, коли я саме заходила до кабінету Блеквуда, з’явився посильний. Він простягнув конверт із печаткою Скотленд-Ярду. Річард розірвав його, пробіг очима рядки — і в ту ж мить його обличчя змінилося. Очі потемніли, кулак зім’яв аркуш майже до дірок.

— Ну звісно… — прохрипів він. — «Усе спокійно. Ніхто з підозрюваних не виявляє ознак небезпеки. Їхнє життя плине у звичайному ритмі». Чорт забирай!

Детектив різко відкинув папірець на стіл так, ніби він обпік йому пальці, і заходив кабінетом, мов дикий звір у клітці.

— Це пастка, — пробурмотів чоловік, зупинившись біля вікна. — Він просто чекає. Бавиться з нами, немов кіт із мишею.

Річард обернувся. Його голос був твердим, майже різким:

— Це означає лише одне: він готує щось більше. І якщо ми не зрозуміємо, хто наступний — убивця знову завдасть удару.

Блеквуд провів рукою по обличчю, намагаючись знову натягнути звичну маску холодної байдужості, та гнів ще палав у його очах.

Я уважно спостерігала за ним. Мій голос прозвучав тихо, але з відтінком обережного застереження:

— Можливо, треба ще трохи почекати. Убивця не діятиме щодня, він обирає момент.

Річард глянув на мене, в його погляді спалахнуло роздратування.

— Чекати? — відрізав він. — Сидіти, склавши руки, поки він готує наступне жахіття?! Ви не розумієте, міс Белл, час тут вирішує все.

— Але ви ж завжди розраховуєте на логіку. Чому зараз так важливо кидатися без плану? Може, варто подивитися на це під іншим кутом…

— Справді?! — його голос став глухим, Річард підійшов ближче. — Ви говорите так, наче все це — лише цікава загадка. А це — життя людей!

Ці слова змусили мене рвучко випрямитись, немов кожна літера вдарила по нервах.

— Ніхто не каже, що це гра. Я намагаюся вам допомогти, а ви мене лише відштовхуєте.

— Допомогти?! — він гірко всміхнувся, і ця посмішка була схожою на лезо. — Ви навіть уявлення не маєте, що таке справжнє розслідування. Ви просто звичайна подорожня, яку я підібрав на вулиці після вашого «нещасного випадку». Якби не я, ви б і досі тинялися без притулку! Не обманюйте себе, міс Белл, ви не напарник і не союзник. Ви просто… дівчина, якій стало нудно в чотирьох стінах.

Слова зависли в повітрі, важкі й безжальні. У кімнаті запанувала тиша, глибша за будь-який крик. У моїх очах блиснув біль, але я швидко сховала його за холодною іронічною маскою. Трохи нахилила голову, ледь посміхнулася і промовила: