Розділ 10. Забуті реєстри.

Річард вийшов на вулицю, наказавши приготувати карету. І коли я йшла за ним, то подумала, що між суворими словами й холодною зовнішністю детектива криється щось зовсім інше — те, що він намагається приховати навіть від самого себе.

Ми сіли до карети. Детектив люб’язно допоміг мені піднятися. Дверцята зачинилися, колеса рипнули, і ми рушили в бік Скотленд-Ярду.

Усередині панувала напружена тиша. Я ще не могла оговтатися від його слів, які й досі дзвеніли в моїй голові: гнів, жадібність, гординя… Серійний убивця в Лондоні. Місто жило своїм звичним життям, а ми наче бачили невидиму нитку, яка пов’язувала ці смерті в єдину моторошну картину.

Річард сидів навпроти мене, його обличчя застигло в похмурій масці, і я знала — він уже складав у голові нову схему, відшукував закономірності, слабкі місця цього загадкового монстра. Я хотіла щось сказати, але стрималась. Було відчуття, ніби будь-яке моє слово може порушити хід його думок.

Карета підстрибнула на бруківці, і на мить наші коліна торкнулися одне одного. Обоє ми відразу відсунулися, ніби нічого не сталося. Та зніяковіння не вдалося приховати ні мені, ні йому.

Карета зупинилася біля суворої кам’яної будівлі Скотленд-Ярду. Темні вікна й масивні двері нагадували радше фортецю, ніж місце, де шукають справедливість. Річард вийшов першим і, простягнувши руку, допоміг мені ступити на бруківку. Вартові шанобливо розступилися, коли Блеквуд рішуче попрямував коридором. Я йшла поруч, намагаючись приховати хвилювання.

Морган сидів за письмовим столом, заваленим звітами й протоколами. Його обличчя, завжди суворе, цього разу здавалося ще похмурішим. Поруч стояли кілька детективів зі Скотленд-Ярду, які насторожено дивилися на Блеквуда — хтось із повагою, хтось із ледь прихованим скепсисом.

Інспектор підняв очі на нас, і в його погляді читалося роздратування, змішане з прихованою цікавістю.

— Сідайте, — сказав він, відкинувшись у кріслі.

Річард спокійно пройшов уперед, поклавши на стіл кілька аркушів із нотатками. Я відчула, як повітря в кабінеті стало густішим. Між Блеквудом і Морганом завжди висіла невидима напруга, і тепер вона знову наповнювала простір. Я вмостилася на стільці поруч, намагаючись залишатися спокійною, хоча в душі наростало передчуття чогось важливого.

Річард сидів рівно, спершись ліктем на підлокітник стільця. Його обличчя було зосередженим, голос — рівним, майже відстороненим. Він викладав свою теорію, немов розставляв на шахівниці фігури: перша жертва, друга, третя. Кожна смерть не випадкова, кожна сцена промовляє сама за себе. Це не хаос і не просте вбивство заради наживи — за всім стоїть система, холодний і жорстокий розрахунок.

Морган уважно слухав, хоча його пальці невпинно постукували по столу. Час від часу він стискав губи, а в його погляді то спалахувала зацікавленість, то пробивалося невдоволення. Він був чоловіком, який не любив визнавати, що хтось може мислити ширше й бачити глибше за нього. Та все ж я помітила, як інспектор напружився, коли Річард згадав про можливий зв’язок убивств із певною символікою. Це зачепило його, хоч він і намагався зберегти кам’яну маску.

Мій погляд весь час ковзав за Річардом, відзначаючи, як упевнено він рухається, як кожне його слово підкріплене логікою й ніби викарбуване на камені. Я відчувала, як десь у глибині серця холодок страху змішувався з хвилею захоплення: з якою ясністю детектив умів бачити те, що інші вважали хаосом.

Коли Річард закінчив, у кабінеті повисла тиша. Морган схрестив руки на грудях і відкинувся в кріслі, на його обличчі промайнув вираз, у якому перемішалися роздратування, сумнів і приховане визнання. Інспектор не поспішав відповідати, але я зрозуміла — слова Річарда його вразили значно сильніше, ніж він готовий був показати.

— Тобто, ви вважаєте, — нарешті промовив Морган, — що ми маємо справу з фанатиком?

— Не фанатиком, — твердо відповів Блеквуд. — Людиною, яка має особисті мотиви. Для нього це не гра і не проповідь. Це помста. Кожен убитий так чи інакше винен перед ним.

Інспектор нахмурився, повільно втягуючи повітря крізь ніздрі.

— І ви справді вважаєте, що можна передбачити наступну

жертву?

Річард обернувся до вікна, крізь яке пробивалися теплі сонячні промінчики, і відповів тихо, але впевнено:

— Якщо я зможу простежити, хто ще був причетний до цієї історії… тоді так. Ми можемо випередити його.

— Ви розумієте, Блеквуде, — сказав інспектор, — що без доказів ваші слова звучать як теорія. Гарна, витончена, але… теорія.

— А що, як ця теорія дозволить врятувати життя наступній жертві? — тихо відповів Річард. Його голос був стриманим, проте в ньому звучала сталь.

У кімнаті запала тиша. Лише цокання годинника на стіні нагадувало про час, що невпинно спливав.

Морган важко зітхнув, зняв окуляри й потер перенісся.

— Ви завжди знали, як змусити мене ризикувати, Блеквуде. Добре. Я дам вам доступ до архівів. Там є списки членів деяких закритих клубів і товариств, пов’язаних із… минулими справами. Можливо, ви знайдете там зв’язки, які ми упустили.

Один із детективів підняв голову:

— Але ж, сер, це конфіденційні документи.

— Замовкніть, — різко обірвав його інспектор. — Якщо хоч один невинний житиме завдяки цьому, я візьму відповідальність на себе.

Він перевів погляд на Блеквуда й додав майже пошепки:

— Тільки обережно, друже. Ви граєте з небезпекою, яка може знищити і вас, і тих, хто поруч.

Блеквуд кивнув. Його очі на мить зустрілися з моїми очима. В погляді можна було помітити більше, ніж просто рішучість: там була тінь страху — не за себе, а за мене.

У напівтемному архівному залі, де світло від каганців ледь торкалося старих папок, Річард схилився над документами. Його пальці були вкриті пилом, але він невтомно перегортав справи одну за одною, відсував непотрібні записи й зупинявся на тих, що мали хоч найменший зв’язок із серією зникнень чи дивних смертей. Його очі з кожною хвилиною світлішали — я бачила, як він складає докупи шматочки пазлу.