Розділ 9. Мозаїка з тіней.

Я прокидалася повільно, ніби крізь глибокі води. Спершу з’явився біль — тупий і важкий, що розливався хвилями в животі. Потім запах — гіркий аромат ліків і свіжих бинтів. І вже потому — голос.

— Нарешті… — хрипке полегшене видихання.

Я розплющила очі й побачила над собою Річарда. Він сидів у кріслі поруч, нахилившись так близько, що я відчувала тепло його долоні, яка досі стискала мою руку. Його звичайна іронічна усмішка зникла — замість неї я бачила стомлене, тривожне обличчя.

— Ви мене налякали, — тихо мовив він, і я здивувалася, як багато справжнього болю було в його голосі. — Ще трохи, і… — детектив обірвав себе, ніби не хотів вимовляти зайве.

Я кліпнула, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Де ми?..

— Вдома. Лікар уже був тут, зашив рану. Каже, якби ніж пішов трохи глибше… — Річард різко вдихнув і відкинувся в кріслі, але руку мою не відпустив. — Але ви вперті, так? Вважаєте що смерть передумає чіпати вас.

Його слова мали звучати як жарт, та в очах блищав гнів — на вбивцю, на ситуацію, на самого себе.

Я спробувала підвестися, але різкий біль змусив мене скрикнути й знову опуститися на подушки. Річард миттєво нахилився й підтримав мене, притримавши за плечі. Його обличчя виявилося занадто близько, і я раптом помітила, що він не голився — на щоках темніла щетина, а під очима лягли глибокі тіні. Він не відходив від мене…

— Ви… ви весь цей час були тут? — прошепотіла я.

— А де, на вашу думку, я мав бути? У барі з келихом бренді? — пробурмотів він, намагаючись сховати хвилювання за маскою сарказму, але цього разу це прозвучало майже ніжно.

Я відчувала, як моя рука досі лежить в руці Річарда. І вперше за час знайомства я побачила в його очах щось більше, ніж просто холодну гостроту розуму чи іронію. Там було тепло. І турбота.

Я всміхнулася ледь помітно.

— Ви ж завжди робите вигляд, що вам нічого не важливо.

Він дивився прямо, і я відчула, як всередині мене змішується страх і щось тепліше, що відбирало подих.

— Як мені може бути байдуже? — тихо мовив детектив, — як мені тримати цей вигляд, коли бачу вас непритомною, залитою кров’ю? Як жартувати, коли… я навіть думав, що втратив вас?

Я опустила погляд, відчуваючи, як щоки наливаються жаром. Його слова прозвучали занадто відверто для людини, яка звикла ховатися за сарказмом.

— Ви… — я затнулася, не знаючи, як правильно звернутися, аби не злякати цей момент. — Ви справді так хвилювалися?

— Ви ще й питаєте, — пробурмотів він, дивлячись на мою руку у своїй, а не на мене. — Можливо, в це й важко повірити, але я можу говорити не тільки жартами.

Я тихо засміялася, хоч біль у боці відразу дав про себе знати.

— Це звучить… зовсім не схоже на детектива Блеквуда.

Він нарешті підняв очі. І в його погляді я побачила щось, чого раніше не дозволяв собі цей чоловік — чутливість.

Річард неспішно вивільнив руку з моєї й обережно торкнувся мого обличчя, ніби сам лякався власного жесту. Його пальці поправили пасмо волосся, що вибилося на щоку. І цей дотик тривав довше, ніж мав би.

— Можливо, справа не в мені, — прошепотів він, забираючи руку, але очі були прикуті до мене. — Можливо, це ви змушуєте мене говорити так, як я ніколи не говорив раніше.

Я не знала, що відповісти. У горлі стояв клубок, а серце калатало так сильно, що здавалося, він неодмінно його почує. Ми мовчали, але мовчання це було важливішим за будь-які слова. Здавалося, варто було б тільки нахилитися — і…

В ту ж мить у коридорі почувся стукіт посуду. Я здригнулася. За секунду двері відчинилися, і в кімнату, обережно притримуючи тацю, зайшла місіс Девіс.

— Ах, перепрошую, сер, міс Белл! — вона виглядала винувато. — Я принесла суп і свіжий чай. Лікар казав, що вам треба щось гаряче.

Річард різко встав і відступив убік, повернувши собі ту звичну маску холодності. Лише в куточках очей ще жевріла тінь щойно пережитого.

— Дякую, місіс Девіс, — сухо мовив він, ховаючи руки за спиною. — Ви вчасно.

Я ж ледве приховувала розгублену усмішку. Той момент, коли я могла прочитати щось більше в його погляді, розтанув, наче марево. Але залишив у серці теплий слід.

Місіс Девіс поставила тацю й вийшла. Двері зачинилися, й у кімнаті знову стало тихо. Та цього разу ми обидва мовчали з іншої причини: кожен намагався приховати, те що тільки-но сталося — і що майже сталося.

Коли Річард нарешті пішов, залишивши мене з мискою гарячого супу, кімнату огорнула тиша. Я сіла на ліжко, втупившись у власні долоні. Доторк його пальців усе ще жив у пам’яті, мов жар, який неможливо загасити.

Я відчула, як обличчя налилося теплом. Господи… Я ж зовсім не мала права думати про нього в такий спосіб. Це ж Блеквуд — суворий, холодний, різкий, часом навіть жорстокий у словах. А проте… його очі. Я згадала, як він дивився на мене хвилину тому — без звичного сарказму, без колючої іронії. Лише серйозність і… щось інше.

Я заплющила очі, спробувавши вгамувати серце, що билося надто швидко. Це все наслідок пережитого, хвилювання після нападу, ось і все. Але відчуття не зникало. Навпаки — воно розросталося в мені, наче коріння, яке я не могла висмикнути.

Я зітхнула й узяла перо, щоб занотувати думки в щоденнику. Але слова не складалися в речення. Замість цього на аркуші лишалося лише одне ім’я.

Річард.

Я провела пальцем по літері "Р", ніби боялася, що вона зникне, й у ту ж мить почула… звук.

Наче легке шкряботіння у вікно. Воно було тихим, ледь чутним, але в глибокій тиші кімнати здалося майже оглушливим. Я здригнулася, відклала перо, серце боляче вдарило в груди.

Обережно встала. Вікно, закрите важкими шторами, видавалося суцільною чорною плямою. Але коли я повільно підійшла ближче — мені здалося, що бачу на вулиці силует. Високий, нерухомий, ніби намальований прямо на склі.