Розділ 8. Тінь за ширмою гордості.

Наступний день проминув дивно. Ми з Річардом наче домовилися не перетинатися. З самого ранку він кудись поїхав, з головою занурений у чергові таємниці свого розслідування. А ми з місіс Девіс, за її наполяганням, вирушили до кравця. Жінка все повторювала: якщо я вже збираюся залишатися в Лондоні на невизначений час, то мушу мати пристойний гардероб. І хоча в мені ще жеврів протест — зрештою я погодилася.

Ми зупинилися біля невеликої майстерні на одній з бічних вулиць. Дверцята задзвеніли, коли місіс Девіс їх відчинила, і мене одразу вразив запах тканини й крейди — дивне, але по-своєму затишне поєднання. Усюди висіли рулони оксамиту, сатину й шерсті, а на манекенах красувалися напівготові сукні з пишними рукавами. Кравець, сухорлявий чоловік із вусами, низько вклонився, коли місіс Девіс представила мене, і відразу заходився розкладати переді мною відрізи тканин, питаючи, які кольори мені до вподоби.

Місіс Девіс, з її бездоганним відчуттям смаку, взяла все у свої руки. Вона радила стримані відтінки — глибокий синій, бордовий і ніжно-смарагдовий. Я ж, піддавшись пориву, наважилася обрати одну сукню світлішого кольору — м’який кремовий, майже білий. Кравець швидко зняв із мене мірки, постукуючи крейдою й тихо мугикаючи собі під ніс. Я ж тим часом думала про Річарда. Мене проймало дивне відчуття, що мені не вистачає цього чоловіка. Я ловила себе на тому, що кожен мій крок, кожен рух — усе це я звіряю з ним, навіть коли його немає поруч.

Кравець раптово повернув мене в реальність, повідомляючи, що все готово. Виявляється ми з місіс Девіс провели в ательє майже дві години. Коли мені допомогли одягнути сукню, я на мить завмерла перед дзеркалом. Вона сиділа ідеально — ніби створена спеціально для мене. Глибокий бордовий відтінок вигідно підкреслював колір шкіри, а шовковистий блиск тканини вловлював кожен відблиск світла. Корсет був щільно приталений, обрамлений тонким чорним мереживом, який лише натякав на декольте, не переходячи межі пристойності. Довгі вузькі рукави ніжно облягали руки, а спідниця спадала важкими хвилями до самої підлоги, граційно розширюючись унизу. Кілька прихованих складок додавали сукні об’єму, роблячи силует ще більш витонченим. Я проводила долонею по тканині, і не впізнавала себе: тут, у м’якому світлі майстерні, я виглядала частиною цього вікторіанського Лондона.

— Інші дві сукні будуть готові за кілька днів, — запевнив кравець, вклонившись. — Я особисто подбаю, аби їх доставили до вашого дому.

Ми з місіс Девіс подякували та вийшли на вулицю: вона — задоволена, ніби влаштовувала мене заміж; в мене ж було дивне відчуття: десь усередині я не лише звикалася до нової ролі — мені навіть починало це подобатися. Я ще раз поглянула на вітрину й не втрималась від усмішки:

— Він так поважно зі мною говорив, ніби щонайменше шив сукню для королеви.

Місіс Девіс лише тихо засміялася й поправила на мені край шовкової накидки:

— Це тому, що він мій син, люба. Він завжди ставиться до моїх гостей із подвійною увагою.

Я на секунду остовпіла від несподіванки, а потім теж розсміялася. Все стало на свої місця — тепла турботливість жінки, її знайомство з кравцем, навіть те, з якою терплячістю він вислуховував мої вагання між відтінками.

Ми ще не встигли відійти від ательє, як місіс Девіс несподівано зупинилася, озирнулася й сказала тим самим голосом, у якому завжди чулося щось невідворотне:

— Раз уже з сукнею все гаразд, настав час подбати й про інше. Я знаю одну чарівну жінку, мою давню подругу. Вона зробить вам зачіску та трохи підкреслить природну красу обличчя.

Я миттю замахала руками:

— О, ні-ні, це вже занадто! Я цілком можу сама впоратися. Та й, зрештою, для чого мені все це?

Та на обличчі місіс Девіс сяяла така непохитна впевненість, що я зрозуміла: сперечатися марно. Вона не з тих, кого можна переконати поспіхом.

— Дорога моя, — промовила вона, беручи мене під руку, — іноді варто дозволити іншим потурбуватися про вас. Тим паче, що до цієї розкішної сукні обов’язково потрібна відповідна зачіска.

Я зітхнула, ще раз спробувала відмовитися, та натиск її лагідної переконливості виявився сильнішим за мої слабкі заперечення.

— Гаразд, — буркнула я, ледве стримуючи усмішку. — Тільки ненадовго.

— О, я з самого початку знала, що ви розумна дівчина, — задоволено підсумувала місіс Девіс і повела мене далі.

Зрештою ми опинилися біля невеликого будинку. Мене провели до маленької, але затишної кімнати, де за невеликим туалетним столиком вже чекала майстриня — жінка середніх років із ніжним виразом обличчя й швидкими, впевненими руками. Поки я сідала на стілець, місіс Девіс тихенько підморгнула мені: мовляв, будь готова дивуватися.

Жінка розпочала із зачіски. Мокре волосся швидко й обережно просушували, потім начісували, створюючи пишний об’єм у верхній частині голови, як було модно серед дам цього часу. Тонкі пасма надійно закріплювали шпильками, проте кілька м’яких, легких хвиль навмисно залишили вільними — вони спадали на плечі й обличчя, додаючи всьому образу романтичної тендітності. Кожен рух був точним і розважливим, відчувалося, що жінка справді майстер своєї справи.

Потім настав час макіяжу: не було жодного натяку на сучасну яскравість. Лише ніжний рум’янець на щоках, дещо затемнені повіки, щоб підкреслити глибину сіро-зелених очей, і делікатний відтінок на губах — глибокий бордовий, але настільки приглушений, ніби він народився разом із цією сукнею. Кожен рух пензля був плавним, майже непомітним, але результатом став тонкий баланс природної краси й елегантності. Я ледве впізнавала себе у дзеркалі.

Додому ми повернулися вже пізно увечері, повністю виснажені, але на диво щасливі. Місіс Девіс одразу ж зайнялася справами на кухні, готуючи вечерю. Я ж залишилася у вітальні й відчула дивне, тремтливе хвилювання. З одного боку — голод і втома після довгого дня, з іншого — очікування, коли з’явиться Річард.

Ми з місіс Девіс вже встигли сісти за стіл і повечеряти, коли стало остаточно зрозуміло: детектив затримується. Жінка, раз у раз стурбовано поглядаючи на важкі вхідні двері, зрештою тихо вибачилася й пішла до господарських приміщень, залишивши мене наодинці з тишею, яка чомусь раптом здалася гучною. Будинок був надто мовчазним без його іронічних зауважень.