Розділ 7. Між світлом і тінню.

Вечірнє світло ледь пробивалося крізь важкі гардини. У кабінеті Блеквуда панувала тиха, зосереджена атмосфера: запах старих книг, приглушений тріск дров у каміні й мерехтіння свічок, що відкидали золотаві відблиски на поліроване дерево письмового столу.

Я сиділа в кріслі, папір лежав переді мною. Кінчик пера завмер над аркушем. Мені потрібно було занотувати те, що ми дізналися сьогодні: свідчення сестри Джона, дивний збіг часу вбивств, роздуми Річарда. Але рука чомусь не слухалася.

Мій погляд сам собою ковзнув до нього. Він стояв біля полиці з книгами, тримаючи одну руку на поясі, трохи нахиливши голову, й уважно вдивлявся у записи з розслідування. Темне волосся відсвічувало у полум’ї, а в профілі чітко вимальовувалася лінія щелепи. Зосереджений, розсудливий, уважний.

Я ловила себе на тому, що дивлюся занадто довго. Надто відверто, без будь-яких спроб приховати раптову зацікавленість. Так, наче хотіла прочитати його не менше, ніж ті загадки, що ми намагалися розгадати.

— Чорнила закінчилися? — раптом озвався Річард, навіть не повертаючи голови.

Я здригнулася, наче мене спіймали на гарячому під час злочину.

— Що? — вирвалося в мене.

Тоді він повільно обернувся, в очах блиснув легкий вогник іронії.

— Бо інакше пояснити те, чому ви так пильно вдивлялися у мій профіль, — детектив зробив паузу, — просто неможливо.

Я відчула, як щоки зрадницьки спалахнули. Поспішила опустити голову й притиснула перо до паперу, намагаючись зробити вигляд, що страшенно зайнята.

— Я просто… думала, — прошепотіла я, майже не чуючи власного голосу.

— Авжеж, — відповів він, знову повертаючись до полиці. Його коротка усмішка була ледь помітною, але від того мені було не менш ніяково.

Я занотувала кілька слів, щоб хоч чимось зайняти руки, але думки плуталися. Бо найбільша загадка цього вечора знаходилась в одному кабінеті зі мною.

Коли полум’я в каміні голосно тріснуло, розкидавши сніп іскор, Річард нарешті відірвався від стелажа й повернувся до столу. Він розклав перед собою нотатки, вирізки з газет, звіти про перше й друге вбивство.

— Це все дуже дивно, — пробурмотів він, ковзаючи пальцями по рядках. — Обидві жертви… зовсім різні люди. Журналістка, яка зневажала всіх довкола. І банкір, котрий поклонявся лише власному золоту. Здавалося б, нічого спільного, крім… — Блеквуд замовк, нахмурившись.

Я одразу відклала перо й схилилася трохи ближче.

— Крім чого?

Він підняв на мене погляд. У світлі свічок його очі здавалися майже чорними.

— Крім того, що їхня смерть була надзвичайно символічною. Жінку, яка славилась своєї жорстокістю вбито у пориві гніву. А Торнтона… буквально задушили тим, заради чого він жив. Гроші перекрили йому кисень.

Я відчула, як мороз пробіг по шкірі.

— Хтось дуже свідомо обирає спосіб убивства, — продовжив детектив, спираючись руками об стіл. —  Хтось, хто хоче не просто позбавити життя, а залишити послання.

Я втупилася в свої нотатки. Символічні смерті. Лють. Скупість. Слова відлунювали в голові, наче удари дзвону.

Річард тим часом запалив нову свічку, нахилившись так близько, що я несподівано відчула аромат його парфумів –– приємний, пряний, з ледь помітною нотою бергамоту та перцю. Його силует вирізнявся на тлі вогню, і я впіймала себе на тому, що думаю не про докази, а про нього.

Він різко підвів голову й застукав пальцями по столу.

— Завтра ми маємо перевірити всі зв’язки Торнтона. Його бізнес, боржників, партнерів. Якщо я маю рацію — убивця грає у власну небезпечну гру. І повірте, він ще не закінчив.

Його слова змусили мене здригнутися, серце билося швидше не лише від страху. Бо саме цієї миті я зрозуміла: небезпечні не лише вбивця та його загадки. Небезпечним був і цей чоловік навпроти — розумний, привабливий, надто близький.

Я прокинулася від тихого шурхоту — хтось обережно, намагаючись не турбувати, поклав речі на край крісла.

— Добрий ранок, міс Белл, — пролунав тихий голос. Це була місіс Девіс. Вона залишила сукню й кілька складених рушників. — Містер Блеквуд попросив нагадати: сніданок о восьмій.

— Дякую… — видихнула я, намагаючись приховати розгубленість.

Коли вона вийшла, я виконала вже звичну рутину: вмилася, почистила зуби, заколола шпильками волосся. Одягла теплу сукню — акуратно випрасувану, з мереживним комірцем — застібнула всі ґудзики й підтягнула корсет. Від тісноти мені одразу перехопило подих. Я провела пальцями по тканині: важка, щільна, зовсім не така, як у звичних мені сучасних речах, але водночас у ній відчувалася якась величність, притаманна цій епосі.

Я ще раз глянула у дзеркало. Відображення дивилося на мене чужим, але водночас чарівним образом: пишна сукня, зібране волосся, тонка шия у мереживі. Я не впізнавала себе. І все ж… усередині залишалася та сама Лорелін, яка не знала, як поводитися з пером чи як правильно снідати за довгим дерев’яним столом.

Я глибоко вдихнула, наскільки дозволяв корсет, й вийшла з кімнати. Унизу, в їдальні, Річард уже чекав на мене. Він підняв очі від газети, й на мить я помітила, як його погляд ковзнув по моїй постаті — уважний, оцінюючий. Та замість компліментів він лише сухо кивнув:

— Ви вчасно. Я вже думав, що доведеться відправляти рятувальну експедицію до вашої кімнати.

Я хотіла вщипнути його якою-небудь гострою відповіддю, але всередині все здригнулося від напруги — і вже точно не через загадки розслідування.

Знітившись під цим поглядом, я мовчки опустилася на стілець навпроти.

— Просто… знадобився деякий час, щоб упоратися з сукнею, — почала виправдовуватись. — Тим паче, вночі погано спала, важко було прокидатися зранку.

На столі на нас уже чекав щедрий сніданок: свіжоспечений, хрусткий хліб, золотистий бекон, соковиті смажені томати, печені боби в ароматному соусі, картопля, а також чайник, що випускав хмаринки пахучої пари. Для мене це все й досі здавалося кадром з історичного фільму, хоча з кожним днем межі ставали все реальнішими.