Розділ 1. Грім серед ясного неба.

Коли реальність зливається з вигадкою, єдиний спосіб вижити – розкрити злочин, який ти сама і вигадала.

Череп був розколотий наче старий глечик. Кров темними калюжами стікала по підлозі, в`язка й густа, з різким металевим запахом. Я відчула, як нудота підступає до горла, але сильніше за огиду був страх: той, хто зробив це, бив з несамовитою люттю. Це була не просто смерть — це було божевілля, застигле в розчавленій плоті. Здавалося, ніби удари лунали й досі, відлунювали в моїй голові, змушуючи серце калатати так гучно, що я боялася — вбивця почує його навіть зараз…

Розділ 1

«Грім серед ясного неба»

Я вкотре перечитую останній абзац. Курсор мигає на пустому місці, начебто насміхаючись наді мною. Три тижні — і жодного нового слова в моєму детективному романі «Остання сповідь ». Сотня сторінок і ніякого продовження. Я почувалася виснаженою, спустошеною, наче всі були проти мене, навіть мій власний мозок.

Мене звуть Лорелін Белл, я молода письменниця — принаймні, так про мене писали в одному інтерв’ю три роки тому. Тоді я ще вірила, що за кілька книжок зможу жити на гонорари, роздавати автографи і дозволяти собі розкіш замовляти не найдешевшу каву. Натомість сьогодні моїх гонорарів вистачає на каву тільки найдешевшу, а власник квартири, яка знаходилась в самому центрі Лондона, ось-ось почне переслідувати мене вулицями з вимогою оплатити рахунки.

Все моє життя останнім часом виглядало як невдалий сюжет. Розрив із хлопцем, який пішов до нашої спільної редакторки (так, саме таке буває, коли поєднуєш особисте і роботу), падіння продажів моєї першої книги, відмова видавця у фінансуванні другої… і ще ця нав’язлива тиша у голові. Ніби хтось зламав ручку гучності і залишив мене одну з порожнім екраном та тіканням годинника.

Я зітхнула й відкинулась на спинку стільця. Здавалося, якщо так піде й далі, то мій наступний твір буде не роман, а список покупок — і то в кращому випадку.

Погляд сам ковзнув до кухонного столу, де серед крихт і немитого посуду красувалась глиняна чашка з написом «Геніальний письменник». Чашку подарувала колишня подруга, коли ще вірила в мою зоряну кар’єру. Тепер ми не спілкуємось, а напис на чашці виглядає як знущання. Втім, я вперто п’ю з неї щодня, бо таємно сподіваюся, що самонавіювання працює.

Я мала дивну звичку розмовляти сама з собою. Ну, тобто не завжди — лише тоді, коли намагалася вигадати сюжет. Хоча інколи ловила себе на тому, що сперечаюсь у голос із вигаданими персонажами. Якось сусідка навіть постукала у стіну й порадила мені «завести живих друзів». Вона просто не розуміє, що вигадані друзі не зраджують. На відміну від колишнього хлопця.

Щоразу, коли я намагалася зосередитись, у голові виникала одна й та сама думка: «А якщо я просто не письменниця?» Знаєте, це той момент, коли ти починаєш гуглити вакансії і виявляєш, що ніяких особливих навичок, крім того, як правильно ставити тире й вигадувати імена трупів у власних романах, у тебе немає.

Я з силою закрила ноутбук — так, ніби в цьому була його провина. Хапаю куртку зі спинки стільця та йду надвір, бо якщо залишусь удома, то знову відкрию холодильник, де живе самотній йогурт і банка оливок, і знову переконаю себе, що це повноцінна вечеря.

У мене є ще одна дивна звичка — коли я думаю про щось важливе, то швидко ходжу. Ніби, якщо рухатись достатньо швидко, то й життя підтягнеться за мною. Хоча здебільшого виходить лише те, що я збиваю людей ліктем і бурмочу «сорі-сорі».

Проходжу повз вітрину книжкового магазину. Зупиняюсь, бо мимоволі ловлю власне відображення у склі. На мене дивиться молода жінка з довгим русявим волоссям, яке неслухняними хвилями розсипається по плечах. Очі — сіро-зелені. Вилиці — чіткі, трохи різкі, але саме вони надають мені вигляду, ніби я завжди знаю, чого хочу.

Я проводжу поглядом свій силует — висока, струнка, з тією поставою, яку я успадкувала від батька. І з тією ж звичкою кусати губу, коли нервую. Відображення усміхається куточком рота — трохи гірко, трохи іронічно. Я відриваюсь від скла й продовжую крокувати, ніби втекти можна й від себе.

Не минає й десяти хвилин, як небо раптом потемніло, немов хтось різко вимкнув денне світло. Вітер підхопив моє волосся, розкидавши пасма по обличчю. Повітря стало густим, напруженим — наче весь Лондон затамував подих.

Десь у далині гримнув грім. Спершу тихо, глухо, а за кілька секунд ударив другий — сильніший, різкіший. Блискавка розітнула небо, і на мить темні вулиці засвітилися, немов у спалаху фотоапарата.

Я зупинилася, піднявши голову догори. Хмари нагадували киплячу чорну піну, і я знала: довго це не триватиме. І справді — спершу легка, ледь відчутна мжичка, прохолодні краплі на обличчі. А вже за хвилину — справжня злива, яка кинулась на місто так, наче хтось перевернув небесний казан. Великі, важкі краплі миттю перетворили вулиці на каламутні ріки. Я підняла комір легкої куртки, проклинаючи себе за легковажність. Прогулянка мала ж допомогти мені, розвіяти, але зараз вона лише додавала відчуття безвиході.

Я прискорила крок, майже бігла, намагаючись швидше знайти прихисток. Блискавки спалахували одна за одною, розкреслюючи небо павутинням світла. Грім гуркотів так, що тремтіли стіни будинків, заглушаючи будь-які інші звуки. Єдине чого мені хотілося – це дістатися дому, закутатися в плед і забути про все, особливо про клятий недописаний детектив.

Раптовий спалах був таким яскравим, що я на мить осліпла. Аж раптом я відчула гострий пекучий біль, наче голка пронизала моє тіло наскрізь. Повітря навколо зашипіло, повіяло горілим, земля пішла з-під ніг. Останнє, що я почула був оглушливий тріск, а потім усе занурилося в непроглядну темряву.