Глава 8

Кіра
Я пролежала на ліжку близько п'яти хвилин. А коли почула скрип вхідних дверей і заповітне «Кай, іди до Кіри», то вже сиділа й чекала на Кая.
Коли він увійшов до моєї кімнати, я сама собі здивувалася, адже кинулася його обіймати.
— Воу, що це за ніжності? — Кай завмер від несподіванки, але все ж обійняв мене у відповідь. — Ти зазвичай мене проганяєш, а тут обіймаєш.
Я притискаюся щокою до грудей Кая і, поки він погладжував мене по спині, насолоджуюся цією миттю.
Ми простояли так хвилини три, а потім Кай обережно взяв мене за плечі й відсторонив від себе.
— То що це за ніжності такі? Ти так і не відповіла, — він дивився мені просто в очі, не відводячи погляду.
— Ну, я просто скучила… — опускаю погляд на підлогу, розглядаючи свої руки.
— Ти зазвичай виганяєш мене, а тут обіймаєш, — я піднімаю погляд на Кая й усміхаюся, схрещуючи руки на грудях.
— Не звикай, — Кай усміхається мені й теж схрещує руки на грудях.
— А якщо я звикну й обійматиму тебе силоміць?
Він підходить ближче, і я штовхаю його в груди. Кай не зрушив із місця ані на міліметр.
Він підхоплює мене на руки, а потім кидає на ліжко. Кай нависає наді мною, а тоді починає лоскотати. Оскільки я страшенно боюся лоскоту, то аж пищу.
— Та не кричи ти, бо наші батьки й сусіди подумають, що я тебе ріжу.
— Не треба мене лоскотати! — Кай «встромляє» пальці мені в ребра, через що я знову пищу, і йому доводиться прикрити мені рот рукою.
— Усе, зрозумів.
Я чую кроки в бік моєї кімнати. Кай, як я зрозуміла, теж їх почув, бо сів на ліжко, а я вмостилася поруч із ним.
До кімнати зайшов Леонід, як завжди, невдоволений.
— Я побачив, як до твоєї кімнати зайшов Кай, чи як його там, — Леонід і Кай дивилися один на одного, наче дві злі собаки, які ось-ось кинуться в бійку. — Вирішив подивитися, що ви тут робите.
— Просто розмовляємо, — мій… так, мій вітчим переводить погляд на мене, а Кай продовжує дивитися на нього.
— Чому Кіра кричала? — Леонід оглядає мене з ніг до голови, а потім знову дивиться на Кая.
«Вітчим» відчиняє мою тумбочку й дістає звідти коробку презервативів, від чого я була, м'яко кажучи, шокована.
— А це що? — Леонід мало не тицяє мені коробкою просто в обличчя.
— Це не моє, — я похмуро дивлюся на коробку, не розуміючи, звідки вона тут узялася. Це точно не моє.
— А чиє? Кімната твоя, усі речі в ній твої, — Леонід кидає коробку на тумбочку й починає ходити кімнатою туди-сюди. — Може, учора, коли ми з Дашею пішли вечеряти до ресторану, він приходив до тебе?
«Вітчим» зупиняється й дивиться на Кая поглядом, здатним пропалити дірку.
— Та ніхто до мене не приходив! Коли ви вчора пішли, я повечеряла й лягла спати, — від злості я вже говорю на підвищених тонах. І з обличчя Леоніда розумію, що йому це не дуже подобається.
— Дівчинко, таким тоном розмовлятимеш зі своїми подружками.
— Досить! — Кай підводиться з ліжка й стає просто перед Леонідом.
Хоч Кай і набагато молодший за нього, проте на цілу голову вищий.
— По-перше, вона сказала, що це не її. По-друге, навіть якби це було її, яка тобі взагалі різниця? Кіра повнолітня, і ти їй не батько, щоб віддавати накази.
— Хлопчику…
Як я зрозуміла, у Кая урвався терпець. Він просто взяв Леоніда за лікоть і випхав із кімнати.
— Я ж казав, що він ідіот, — Кай знову сідає поруч зі мною, спираючись ліктями на коліна.
— Ти такого не казав.
— Казав, але подумки. Це теж рахується.
У Кая задзвонив телефон. Коли він витягнув його з кишені, на екрані висвітилося «Джей».
— Та чого ти хочеш?! — Кай буквально кричить у слухавку, від чого я аж здригаюся. — Так, я в Кіри, сидимо в неї в кімнаті. Слухай, ти б іще запитав, чи свіжі труси я одягнув!
У відповідь Каю щось говорить його друг, як я розумію.
— Ой, усе, іди нафіг!
Кай кладе слухавку, а потім ховає телефон назад у кишеню.
— Це хто був?..
— Друг. Він хвилюється за мене більше, ніж рідна мати, чесне слово, — Кай повертає голову в мій бік і всміхається.
— А чому ти на нього так кричав?
— Бо він причепився, як реп'ях, — Кай відводить погляд, а потім знову дивиться на підлогу. — Ходімо погуляємо.
— Не знаю, мама буде…
— Та забий ти на маму, ти вже не маленька, — Кай знову дивиться на мене милим поглядом. — Ходімо.
— Гаразд,всеодно вдома нудно сидіти.
Кай підводиться з ліжка й прямує до виходу.
— Я почекаю на тебе в коридорі. Можеш спокійно перевдягатися.
Він виходить, і я залишаюся сама.
За кілька хвилин я вже стою перед дзеркалом і збираю волосся в зализаний пучок. Оскільки я перфекціоністка, мені потрібно, щоб жодна волосинка ніде не стирчала. І я задоволена своєю роботою, бо з першого разу зробила все ідеально.
— Кіра,ну ти там ще довго? — Кай стукає у двері вже втретє за останні пів години.
— Зараз уже виходжу, чесно!
На мені короткі джинсові шорти з досить низькою посадкою та білий топ на бретельках.
Оскільки пірсинг на пупку ще остаточно не загоївся, його бажано залишати відкритим, щоб не занести інфекцію чи ще щось.
І, чесно кажучи, у цей момент мені було настільки байдуже на заборони Леоніда, що навіть не передати словами.
Я беру сумочку й нарешті виходжу з кімнати.
— Ну нарешті! Чому так довго? — Кай оглядає мене з ніг до голови, а потім різко відводить погляд і бере мене за руку, як… дівчину,свою дівчину.