Глава 7

Кай
Сьогодні я прокинувся від того, що моя мала сестра б'є мене по голові своєю іграшкою. Ну, мені нема на що скаржитися — типове пробудження, коли в мене ночує сестричка. Їй лише два, а вона наче вундеркінд. Особливо добре вже неї виходить будити мене вранці.
Та хіба ця мила дівчинка, яка зараз сидить на столі й їсть фрукти, схожа на ту, що мене щойно гамселила? Однозначно ні.
— Смачно? — запитую я, сидячи за столом і їдячи свою яєчню зі смаженими сосисками.
— Так! — відповідає Ніка й кладе до рота черговий шматочок ківі.
— До'їдай, бо зараз за тобою приїде тато.
Тато.
У мене не було батька з восьми років, але з чотирнадцяти був вітчим, якого я ніяк не міг назвати татом. Але для Ніки цей чоловік був рідним батьком. Я радий, що в неї щасливе дитинство, а не таке, як у мене.
— Я все, — Ніка відсуває свою мисочку, яку, до речі, я купив спеціально для неї. — А коли тато приїде? Він обіцяв сьогодні відвезти мене до зоопарку…
— Скоро, ще… — Я вмикаю телефон, щоб подивитися, котра година, і виявляється, що залишилося не так уже й багато часу. — Ще п'ятнадцять хвилин. Ходімо збирати твої іграшки.
Я знімаю сестру зі столу, і вона біжить до моєї спальні, де розкидані всі її іграшки.
— Обережно, не впади, — кажу я, йдучи за нею.
Уже в спальні допомагаю Ніці збирати іграшки.
Ми впоралися швидко, і ось вона вже сидить на ліжку, а я заплітаю їй два хвостики-антенки. З цією зачіскою Ніка найбільше нагадує мені Шрека.
— Усе?
— Так, можеш вставати, — кажу я й кладу гребінець у рюкзак, де вже зібрані всі речі Ніки.
***
Я благополучно передав сестру вітчиму, а тепер вирішив покататися на мотоциклі з Джеєм.
Джей був моїм найкращим другом ще, здається, з п'ятого класу. Ми багато чого пережили разом, і він знав про мою закоханість у Кіру.
Ще Джей ніяк не розумів, чому я не хочу їй зізнатися. Начебто дорослий дев'ятнадцятирічний хлопець, а боюся такої дрібниці. Просто я боюся отримати відмову.
Як завжди, ми зустрілися біля «АТБ». Мені здається, у всіх українських мотоциклістів є традиція зустрічатися біля цього магазину.
Як завжди, я запізнився.
Джей стояв біля свого мотоцикла й косо на мене поглядав.
— Ти запізнився аж на пів години! — Я не дуже добре почув, що він там говорить, оскільки був у шоломі. А він чудово про це знав.
— Що кажеш? — Я знімаю шолом і поправляю волосся, щоб воно не лізло в очі.
— Ти запізнився на пів години, — повторює він.
Ну, як завжди. Зараз іще буде мені мозок виносити через те, що я запізнився. Джей хороша людина, але іноді трохи занудний.
— Сподіваюся, ти запізнився, бо нарешті зізнався Кірі й ви проводили час разом.
— Ні, я був із сестрою, потім відвіз її до вітчима, і все. З Кірою я лише вранці переписувався, — кажу як є, і погляд мого друга відразу пом'якшується.
— Ну, ви хоча б переписувалися. Уже успіх.
— А ще три дні тому я буквально врятував її день народження, — я кладу шолом собі на коліна й дивлюся на Джея, хоча й не так, як він на мене.
— Це як?
— Ну, наші мами кудись разом пішли, а мене залишили за нею наглядати, типу нянькою. Коли я зайшов до її кімнати, то просто офігів. Її мати поставила її на коліна на гречку.
Від цього спогаду мені хочеться, як і тоді, скрутити шию Кіриній мамі.
— Ну, я запросив її погуляти, покатав її, а потім вона в мене ночувала, — від цих спогадів на душі стає тепло й приємно. Тоді Кіра була такою веселою та милою.
— Ну, хоч щось. Але коли ти запропонуєш їй зустрічатися?
— Не знаю. Колись, можливо, — я дивлюся на свою руку, що лежить на шоломі, і думаю, який момент краще обрати для цієї «події».
— Гаразд, не було сенсу питати, — Джей сідає на мотоцикл і починає надягати шолом. — Давай наввипередки до «Сільпо»?
— Давай, — кажу я, надягаю свій шолом і заводжу мотоцикл.
Ми з Джеєм проїхали вже половину шляху. Дорога від «АТБ» до «Сільпо» проходить повз будинок, де живе Кіра. Я сподівався побачити її на подвір'ї, але, схоже, удача сьогодні не на моєму боці.
Коли я вже майже доїхав до так званого фінішу, Джей мене обігнав. А я побачив до біса знайомий силует.
Це була Кіра.
Я хотів загальмувати, але їхав надто швидко. Тож навіть якби й загальмував, то перелетів би через кермо.
Коли я доїхав до місця призначення, Джей уже чекав на мене.
— Ха! Я ж казав, що обжену тебе! — Джей стояв, спершись на мотоцикл, з усмішкою переможця.
— Нічого ти не казав, — я знімаю шолом і рукавички, а потім злізаю з мотоцикла. — Узагалі-то, я хочу пити. Ходімо зі мною до магазину.
— Ой, ти просто мені заздриш!
Коли ми вже збиралися заходити всередину, у мене задзвонив телефон.
Це була мама. Я не знав, чи варто хвилюватися, адже щось могло статися, а може, мама просто хотіла поговорити.
— Алло, привіт, мам.
— Синочку, привіт, — голос у мами спокійний, отже, вона телефонує просто поговорити, бо хвилюється за мене. Так було ще з першого дня, відколи я з'їхав від неї.
— Я сьогодні йду в гості до Даші, мами Кіри. Ти підеш зі мною, як завжди?
— Ти йдеш до Кіри?! — Джей мало не лізе мені на голову, а я «ніжно» відштовхую його.
— Так, мам, а через скільки?
— За пів години потрібно бути там.
— Добре, я якраз неподалік. До зустрічі, — я кладу слухавку, і Джей до цього часу вже заспокоюється.
— Я йду. Далі катайся сам. Усе, бувай!