Глава 2

Кай
Коли я побачив Кіру, яка стояла на гречці, мені стало її дуже шкода. Зі мною не раз робив так мій рідний батько, коли напивався. Ну, коли мама якось поїхала до бабусі на ніч, бо та зламала ногу, батько напився, поставив мене на гречку й змусив простояти там усю ніч.
І коли мама побачила мене вранці, то одразу розбудила батька й вигнала його. Хтось скаже, що я «мамин синок», але це не так. Так, я люблю свою маму, але в моє життя вона не лізе, особливо в особисте.
Років у чотирнадцять я зрозумів, що хочу змінитися заради Кіри. Вона була красивою, і за нею не бігали хлопці, ну а я тоді був... ну, ботан, м'яко кажучи: зубрила в величезних окулярах, худий як гілочка. До середини своїх п'ятнадцяти років я вже трохи підкачався, підібрав окуляри, які мені личили, ну й головне — зробив нормальну стрижку. І вже тоді я помічав, що Кіра задивляється на мене. Вона завжди дивилася довше, ніж зазвичай, але я не думав, що вона закохалася. А от я покохав у свої шістнадцять — точніше, зрозумів, що весь цей час любив цю дівчинку.
І коли сьогодні побачив її на гречці, то хотів скрутити шию її матері. Вона плакала, і я розумів, наскільки їй боляче. Ось і проявив справжню турботу, а не просто бігав за нею весь час: «Кіра, зверни на мене увагу». Лише нещодавно зрозумів, що це марно, — усе-таки я тупий. Ну, або не дуже, бо зараз сиджу на кухні в Кіри й чекаю, поки вона перевдягається, адже запросив її прогулятися. Усе ж я ідіот, навіщо це сказав? У неї, мабуть, коліна болять, а я ще причепився зі своєю прогулянкою.
— Кай! Іди сюди! — з власних думок мене вирвав голос Кіри. Вона кликала мене, і я на автоматі підійшов до її дверей. А раптом із нею щось сталося? Або якщо я зараз відчиню двері, а вона там у самих трусах... присягаюся Богом...
Вона вдягнена. Але сидить за столом і розчісує волосся.
— Допоможи. Ти вмієш заплітати косички? — вона дивиться на мене своїми блакитними очима, точно такими ж, кольору неба, і я відмовити цьому щенячому погляду не зможу.
Мені пощастило, що косички я заплітати вмію. Ну, у мене якби є двоюрідна сестра, яка в дитинстві змушувала мене заплітати її ляльок. Зараз Кіра сидить із двома косичками, і розглядає себе красиву в дзеркалі.
— Нормально? усе влаштовує? — я віддаю їй розчізку, і вона кладе його в шухляду, піднімаючись зі стільця.
— Так, дякую, — вона стоїть просто переді мною в дуже обтислих шортах і дуже обтислому топі. Але я не подаю вигляду — або намагаюся, бо фігура в неї справді красива, а своїм некоректним поглядом я не хочу нічого зіпсувати.
— А куди ми підемо? — Кіра стоїть переді мною й усе ще дивиться на мене своїми красивими оченятами.
— Якщо хочеш, можу покатати тебя на мотоциклі...
— Хочу, — я знав, що вона не відмовиться, бо знаю про її шалену любов до мотоциклістів.
Через пів години ми стояли на парковці біля будинку, де я живу, і я вдягав на Кіру шолом.
— Не крути головою, а то я не можу застебнути, — може, проблема була в тому, що я без окулярів, оскільки перед цим ми піднялися до мене в квартиру, щоб я залишив окуляри й узяв мотосумку.
Ледь-ледь я застебнув, хоча справа, швидше за все, була не в моєму зорі — воно було не критично поганим, я бачив усе трохи розмитим. Проблема в тому, що Кіра не могла посидіти спокійно, скільки б я її не просив. Дитина, їй-богу.
— Тепер сідай, тільки не переверни мотоцикл і сама не впади, — я подав їй руку, і хоча зростом ця дівчинка маленька, вона змогла сісти сама. — Тримайся за мене міцно. Якщо злякаєшся, що я їду занадто швидко, кажи, я пригальмую.
Я вдягаю вже свій шолом, сідаю за кермо й відчуваю, як Кіра обіймає мене за талію.
І в цей момент я зрозумів, що їхати мені буде складно.
Я все життя хотів, щоб вона пригорнулася до мене, довірилася мені, а зараз мушу удавати, ніби для мене це дрібниця.
Я зрушив мотоцикл із місця й почав потихеньку набирати швидкість, але не переборщував, бо боявся злякати дівчинку на задньому сидінні.
Коли ми зупинилися на світлофорі, я підняв візор і обернувся до Кіри. Вона так і сиділа на задньому сидінні й трималася за мене.
Ми каталися містом близько години, а потім заїхали в магазин, щоб купити щось перекусити.
Зараз ми стояли біля відділу з хлібобулочними виробами, і Кіра вибирала собі булку — точніше, не могла обрати, з чим саме хоче: з вишнею чи з яблуком.
— Вишня чи яблуко? Що ти більше любиш? — запитала вона це, здавалося, вже сотий раз.
— Я люблю яблука, бо на вишню в мене алергія, — цього разу я нарешті відповів не «Я не знаю, вибирай, що більше любиш».
— Добре, тоді яблуко, — Кіра взяла булочку з яблуком і, як завжди, пішла попереду мене. Собі я теж узяв булку з яблуком.
— Будеш колу? — Кіра пригальмувала біля відділу з напоями, а я зупинився перед нею.
— Буду, — Кіра бере дві маленькі пляшки, одну дає мені, а іншу бере собі. — А, мені ж не можна...
— Це ще чому?
— Ну, я спортсменка, у мене дієта...
Я знав, що вона хвилюється не через це. Фігура в цієї дівчини завжди була дивовижною. Трохи пухкенька, але дуже красива: не дуже великі груди, тонка талія й злегка округлі стегна — і це певною мірою зводило мене з розуму. Порівняно з нею, багатьом дівчатам доводилося робити пластичні операції, щоб досягти такого ефекту.
— Та забий, нічого не станеться, якщо ти вип'єш трохи газованки, — я лагідно підштовхнув Кіру в бік каси, але в її очах бачив певний сумнів.
Через пару хвилин ми сиділи біля магазину за столиком: Кіра їла булку, а я спостерігав за нею. Свою булку я з'їв хвилини за дві — для мене це буквального ніщо, я взагалі не наївся, та й їсти сильно не хотів. Кіра ж їла її дуже повільно й болісно.
— Кір, ну скоріше,ти її так ніколи не з'їси, мучитимеш бідну булочку до сходу сонця.
— Ну почекай, я не ти, щоб з'їсти за два укуси.
Після цього я побачив удалині два до болю знайомі силуети.
Твою мать.
Це йшла моя мама й тітка Даша — мама Кіри. Узагалі вона любить, коли її називають Дар'єю, бо «Даша» — це, за її словами, занадто по-молодіжному. Ну, зараз отримаємо прочухана і я, і Кіра. Хоча мене залишили а-ля нянькою, і я за фактом за нею наглядаю, тож отримати не повинен, а от Кіра... мені її шкода...
— Кіра! — бідна дівчинка аж підскочила на стільці від раптового суворого голосу своєї матері. — А чому це ти не відпрацьовуєш свою поведінку, та ще й їси булку й п'єш газованку?!
Моя мама стоїть у шоці від усього цього. Вона ніколи не розуміла, як можна не любити власну дитину. Хоч мене вона й народила в шістнадцять по зальоту, але намагалася дати мені всю можливу любовь, щоб я не почувався непотрібним. Ну й п'ять років тому мама знайшла собі нового чоловіка й народила ще одну дитину — мою сестру Ніку. Їй усього два роки, але вона дуже любить виносити мозок.
Мама вирішила, що треба якось розрядити обстановку, подивилася на Кіру й посміхнулася.
— Кірусю, я ж забула! З днем народження, з твоїм вісімнадцятиліттям! Щоб ти жила довго й щасливо! — Кіру це аж ніяк не порадувало, вона знала, що зараз буде отримувати на горіхи.
— Лідо, не перебивай мене, коли я розмовляю з дочкою!
— Мам, мені вже вісімнадцять, я можу сама керувати своїм життям, — Кіра сидить з опущеною головою й уже ледь не плаче.
— Своїм життям керуватимеш, коли виростеш! Зараз ти ще мала! — мене вже чесно дістав цей «концерт» і те, що Кіра вже майже плаче.
— Кіра пішла не з власного бажання. Це я її змусив, щоб вона не сиділа вдома.