Пролог

…Її ілюзія була ідеальною: фенікс зоряного пилу. Чорне блискуче волосся, що перемежовувалось червоними пасмами, і очі кольору нічного неба, підсвіченого іскрами зірок – ще не чорні, але вже не сині. Проте, всього лиш ілюзія, котру Бреннара вчили розпізнавати, відчуваючи справжній вогонь – той, що палав у кожному вогнефеніксі. В кожному, кого він заприсягся нищити. Нищити за знищене дитинство. За втрачену матір. За біль тих, кого нищили вони. Тому, жалю він не відчував – лиш холодну лють його темного полум’я.

Вона йшла надто людною вулицею, й він не став наздоганяти її тут – великим був ризик, що постраждають невинні люди. І, якщо для більшості феніксів вогонь не являв загрози, то для тих, хто народився без жару в крові – її спалах міг нести смерть. А те, що вона спробує забрати з собою якомога більше народу – сумнівів у нього не було. У своїй жазі помститись за втрачену колись владу – вогнефенікси були здатні на найстрашніші божевілля. Він це знав. Він це вчив з історії, котра була не такою вже й далекою, але не пам’ятав.

Його пам’ять також було знищено разом з його матір’ю, і цього він ніколи їм не простить! Жити без жодної згадки про її сміх, теплі обійми, рідний голос… Нічого. Лише темрява і розповіді батька – все, що залишилось від того періоду дитинства. І ця темрява зробила його власне полум’я ще темнішим, просочуючи холодною люттю й точним розрахунком. І він розраховував кожен свій крок, що наближав його до неї, а її – до жахливого фіналу.

Це було перше самостійне патрулювання після Академії тіневарти, котра готувала тих, хто стояв на варті спокою королівства. Проте, його зміна завершилась і він повертався додому, маючи, як син короля, привілей жити тепер не в казармі. Але поряд не було жодного тіневартового, а сигнальний артефакт він здав тому, хто його змінив. Її ж ілюзія, що приховувала справжню сутність, була надто потужною, щоб відчути подібне на великій відстані. Тому, доводилось стежити до слушного моменту.

Але дівчина, схоже, щось відчула та різко звернула до найбільшої станції диліжансів Іґнерісу. Ввечері там завжди була штовханина, оскільки більшість намагались їхати вночі, щоб не смажитись в закритій коробці, котру смалило променями денної зірки Орісеї. А, можливо, вона дійсно хотіла забратись зі столиці, і тепер він стояв перед вибором: ризикнути нашкодити мирному люду, чи дати їй втекти й нашкодити ще більше?

І він обрав найменші наслідки, розраховуючи на силу власної тіні. Вона вирвалась з нього потужним згустком темної енергії і понеслась, лавіруючи між людьми, котрі не одразу зрозуміли, що відбувається. Та варто було комусь помітити сірий плащ тіневартового з емблемою чорного фенікса на ньому, як натовп кинувся в розсип з криками: «Сарґорі!» Вони ще не бачили, на кого конкретно він полював, але не важко було здогадатись, що жертвою мав бути той, кого називали цим словом – вогнефенікс. Сталось те, чого він і боявся – паніка. Але його тінь майже наздогнала переслідувану.

Вона зреагувала швидко. Стрімко розвернувшись, дівчина викинула назустріч потужний струмінь вогню: того самого – первісного, котрий став символом божевілля і смерті. Бреннар одразу ж посилив тінь темним полум’ям, намагаючись захистити тих, хто не встиг відбігти на безпечну відстань. Але жар було спрямовано лише на нього: дівчина не розпорошувала силу на інших, адже сутичка з тіневартовим могла коштувати їй життя, оскільки вогнефеніксів не заарештовували, хіба в крайньому разі. Та його темний вогонь виявився сильнішим.

Жар слабнув, поглинаючись попелястою імлою, а тінь, випущена ним спочатку, нарешті прорвалась крізь полум’яну стіну і скувала дівчину, зриваючи з неї ілюзію. Перед Бреннаром постала зріла жінка, та, попри вік, від неї віяло красою і силою. В’юнке золотаве волосся розсипалось оголеними плечима, яскраво зблискуючи крізь сизі згустки сковуючого закляття. Струнке тіло ще не встигло зів’янути. Але найбільше вразили її очі: великі, сяйнисті, кольору темного бурштину. В них не було ненависті – лиш біль і туга. Й останні слова, що він почув перед тим, як вона спалила себе сама: «Одного разу ти пошкодуєш».

Наступної миті жінка спалахнула власним полум’ям. Звідки в неї знайшлись сили на те, щоб подолати його тінь – хтозна. Чому не стала чекати на вогонь тіневартового – він теж не розумів.

Вона вигорала, поступово обертаючись золотокрилим птахом. Палала кожною пір’їною, заповнюючи простір довкола нього характерним смолистим запахом дерев, що можна було зустріти лиш в пустелі Сарґорі, і гіркуватим присмаком горілого пір’я. Палала жахливим смолоскипом, дивлячись йому в очі до останнього, поки їх не поглинуло полум’ям. Палала востаннє у своєму житті.

І тепер перед ним лежав лиш її попіл, а в голові все ще відлунювала почута фраза, неприємно смикаючи, немов все це було великою помилкою. Та перед очима постала знайома темрява, котра завжди виникала в його свідомості, коли він намагався згадати матір, і всі сумніви розвіялись, як і той попіл, котрий він випалив чорним вогнем тіневартового, навіть не торкаючись його. Вогнем, після якого вже не відроджувались…

І зараз у свідомості командора королівської тіневарти ворухнулось те знайоме з першого дня його служби відчуття. Минуло десять років, а він пам’ятав той вечір до найменшої подробиці. Тому, коли в натовпі, що снував біля найбільшої станції диліжансів Іґнерісу, майнула струнка фігурка з чорним, як воронове крило волоссям, помережаним червоними пасмами, його щось шпигнуло.

Отримавши найвище звання на службі тіневарти – командора – Бреннар не мав виходити на патрулювання. Лиш інколи робив це, щоб не втратити форму, або повчити новачків. Він, якраз, відпустив один такий патруль і вирішив, перед поверненням додому, прогулятись вуличками рідного міста. І знову все повторювалось, як десять років тому. Тільки дівчина йшла в бік центру, а відчуття прихованого вогню було надто мінливим, щоб змусити його засумніватись. Але він мав перевірити.

Та чим ближче він був до незнайомки, тим дивнішими були відчуття. Тінь магії його фенікса поводилась незвично: періодично її буквально шматувало від бажання торкнутись дівчини, дотягнутись до тіні її крил, що були зараз надійно сховані, а холодний розум, тим часом, вимагав безкомпромісних дій. Бреннар відчував в ній фенікса зоряного пилу, і це не було ілюзією, яку він давно навчився розпізнавати. Але крізь темно-фіолетове з червоними язиками полум’я – проривалось інше. Те, котре він нищив вже стільки років! І холодна, виважена лють ката ворогів королівства мала б скерувати його дії лиш на одне – наздогнати і спопелити без права переродження. То чому його крила рвались огорнути її?!