Розділ 17

Бреннар зробив знак дівчині поводитись тихо і, накинувши на них обох закляття тіні, потягнув підійти ближче. Тепер чувся жіночий голос:

– Це було гарним політичним кроком – прийти на бал з простолюдинкою. Хоча, з сукнею ти перестарався – в ній важко розпізнати незнатну дівчину, – і він точно належав королеві.

– Але, погодься, вона їй пасує, – тон принца віддавав дивною гіркотою.

Невеличка заминка свідчила про те, що королева ці інтонації також вловила, а наступні слова лиш підтвердили припущення:

– Я не хочу навіть думати про те, що ти збираєшся витягнути тимчасову інтрижку на загальний огляд. Ще можна зрозуміти, якщо принц закружить голову комусь з нижчого кола знаті. Але простолюдинка?! Веране! Цим балом твоя увага до неї має й завершитись! Або ж роби це так, аби ніхто не дізнався про походеньки спадкоємця по дівицях сумнівного походження!

– Ти ж нічого не знаєш про її походження! – несподівано огризнувся принц.

– І знати не хочу! – в тоні королеви лунали сталеві нотки, котрі навіть не припускали можливості суперечити їй. – Сьогоднішній вечір має залишитись в минулому раз і назавжди! Інакше мені доведеться вжити відповідних заходів.

– А Бреннару, значить, можна! – голос принца буквально бринів якимось дитячими ревнощами, що тягнулись за ним віддавна. – Йому завжди все можна!

– Бреннар – не наслідує корону! – гнівно рикнула на сина королева. – Увага до нього не настільки прискіплива. А хто захоче видати за тебе заміж порядну дівчинку, якщо дізнається про всі твої походеньки, котрі й так ледве вдається приховувати?!

– Це моє життя! – з грудей принца тужливо вирвався неприхований відчай змішаний з відвертим обуренням.

– Ти дуже помиляєшся, синку, – вкрадливий голос королеви пробігся морозяними голочками шкірою Саолін, даючи зрозуміти, що за милою маскою, котру вона демонструвала на людях, ховається жорстка владна натура. – Твоє життя належить королівству! І королівство буде вирішувати – яким воно має бути! І досить на цьому!

Шурхіт тканини, що почувся одразу ж за цим, свідчив, що королева, не маючи бажання сперечатись з сином на таку незначущу, як на її думку, тему, просто залишила його на самоті з межами, котрі йому озвучили. А звуки кроків, просякнутих люттю – з такою силою вони карбувались в підлогу – змусили Бреннара потягнути дівчину назад й сховатись в тіні найближчого куща, що красувався у великому вазоні неподалік.

Підлетівши до балюстради, принц вп’явся пальцями в поруччя, якийсь час вдивляючись в небо, а потім, неочікувано обернувшись чорним феніксом, змив у височінь, зникаючи у нічній темряві. Скориставшись моментом, командор вирішив повернутись до зали тим самим шляхом, яким вони сюди і вийшли, щоб уникнути найменшої підозри щодо їхньої невільної присутності під час розмови королеви-матері з сином.

Саолін йшла за ним, почуваючись так, ніби її з голови до ніг обдали брудом. Вона розуміла, що аристократія відчуває себе вищою за звичайних людей, але ніколи не замислювалась, що настільки… Настільки, щоб вважати звичайний люд чимось на рівні пилу, спілкування з ким може дійсно забруднити. Чим?! Проста людяна розмова залишить пляму на їхній високородності?! Навіть не здивувалася б тепер, якби дізналась, що Її Величність помила руки після спілкування з жалюгідною простолюдинкою. Тільки зараз хотілось вимитись їй.

За своїми невеселими думками, дівчина не помітила, як ноги самі понесли до виходу, але командор притримав її за руку:

– Ти обіцяла мені танок.

В неї не було жодного бажання залишитись тут ще бодай на мить. Здавалось, що бруд ллється на неї з кожним порухом, забиваючи навіть дихання, і хотілось на волю. Саолін звела на свого супутника погляд, в якому бились крига і біль:

– Тут немає принца, – злісно цідячи слова, обдала вона його болісним холодом: – Тож, немає сенсу витрачати на мене час, вартий кращого застосування для Вашої Світлості.

Бреннар смикнувся, ніби в нього дійсно вп’ялись сотні крижаних голок, якими стугонів її голос. А далі він вже сам не розумів, що робив і навіщо, але щось спонукало його до цього: схилившись до дівочої руки, командор торкнувся цілунком схолоднілих тендітних пальчиків й затримався дещо довше, ніж того вимагав етикет. Випрямившись, він тепло усміхнувся їй:

– Яка різниця, чи бачить нас мій брат? Я просто запрошую тебе на танок. До того ж, йому точно донесуть про нього.

Якщо перші два речення встигли навіть викликати якесь приємне ворушіння в грудях Саолін, то остання – зруйнувала ілюзію остаточно, й вона спробувала висмикнути руку з чоловічої долоні:

– Мені байдуже, що йому донесуть! Я не бажаю залишатись тут жодної зайвої миті.

Але Бреннар утримав її, обхопивши за стан та притягнувши до себе:

– Доведеться! – і тепер його тон забринів металом. – Заради твоєї ж безпеки: на нас дивиться королева.

Саолін не стала повертатись в бік монаршої пари – з питань тієї ж безпеки! Але дуже хотілось вирватись і демонстративно піти. І нехай думають все, що їм заманеться. Тільки тоді довелося б поставити жирний хрест на всіх її пошуках, а вони зараз залежали саме від командора. Тому, стиснувши зуби, дівчина кивнула, дозволивши партнеру повести її в зал.

Танцювати, коли в тебе настрій «спалити все» – було важко. Але командор вів у танці не менш вправно від свого брата і, за якусь хвилину, Саолін вирішила просто отримати задоволення від самого процесу. Трохи розслабившись, вона легко кружляла, уявляючи політ і не звертаючи уваги навіть на партнера – він був для неї зараз чимось на зразок крил, що утримували її в уявному польоті. Чи утримав би у справжньому?

Дівчина кинула побіжним поглядом на обличчя командора й зіткнулась з абсолютно непроникним виразом. Це був просто танок заради її безпеки! Її? Чи і його? Адже станься щось з нею – дістанеться і йому. Тож, це просто необхідність. Як і поцілунок. Тому, як тільки стихла музика, Саолін різко розвернулась в бік виходу, маючи твердий намір піти, але шлях їй перегородив принц, політ якого був дуже недовгим... На диво.