Розділ 16

Знайоме відчуття паніки почало затоплювати свідомість Саолін. В якийсь момент навіть здалось, що це, можливо, й на краще: згоріти нарешті та більше не боятись нікого й ніколи. І вона вже ледве не випустила полум’я зовні, щоб покінчити з усім раз і назавжди, але її раптом висмикнули з рук принца та знайомий голос буквально прогарчав:

– Якщо ти не помітив, то нашій гості трохи зле!

Як же їй хотілось зараз сховатись на широких грудях цього злюки-командора, котрий, яким би це не було дивним, єдиний, хто міг її захистити. І, схоже, саме це й збирався зробити.

– Мені навіть здається – я знаю чому, – криво посміхаючись, принц намагався утримати дівчину за руку.

– Хочеш влаштувати виставу просто посеред балу? – Бреннар пустив у хід, мабуть, найвагоміший аргумент, який міг ще якось вплинути на його брата. – То порадуй батьків.

Принц відпустив руку дівчини і, як їй здалось, дещо знітився. Але розбиратись з цим було ніколи: командор, притримуючи однією рукою за стан, іншою – за передпліччя, швидко вів її в напрямку найближчого балкона, спритно лавіруючи між танцюючими, і тихо нашіптував:

– Просто дихай! Не думай ні про що, окрім дихання.  

Та вона тільки цим тепер і займалась, передумавши завершувати життя на такій песимістичній ноті. Чіплялась за дихання й артефакт, котрий посилював її контроль – тільки це змушувало вогонь клекотати десь в неї під горлом, але не пихкати з неї. Проте, й стихати він не квапився.

Бреннару нарешті вдалось проскочити між парами й дістатись балкона, де свіже повітря, вдаривши дівчині в обличчя після задушливої атмосфери балу, здалось особливо життєдайним. Хоча артефакти й не давали повітрю всередині застоюватись, тиснула сама кількість народу, тому, повна відсутність людей на балконі давала не тільки відчуття свободи, а й дозволяла вільніше дихати.

Саолін почала потроху заспокоюватись, проте внутрішній вогонь все ще поколював кінчики її пальців. Але в цей момент з-за спини командора знов з’явилась тінь його крил й турботливо огорнула її, і власне полум’я чомусь потягнулось до неї – ні, не для того, щоб спалахнути, а щоб… поластитись… І вкотре вони стояли ошелешені одне одним. Точніше, власною магією – магією своїх феніксів. Магією, котра, здавалось, жила окремим від них життям.

– Ви… відчули мій вогонь? – першою порушила нестерпну тишу Саолін. Тишу, в якій вона почувалась до неможливості незатишно і невпевнено.

– Твоє щастя, що в такому натовпі далеко не кожен тіневартовий здатен відчути прихований вогонь, але ще пару хвилин і в твоєму напрямку вже почали б збиратись бійці, – дуже невдоволено шипів на неї Бреннар. – Та навіть мій братик помітив би!

– Він спитав про іскру, – кусаючи губу, порадувала його дівчина. – І був певен…

Договорити вона не встигла: гарячі чоловічі губи накрили шалено пристрасним поцілунком її вуста, зминаючи їх несамовитим натиском. І першим бажанням Саолін спалахнуло бажання відбиватись, але боковим зором вона встигла помітити фігуру принца, котрий вискочив за ними, та зрозуміла, що таким чином їй просто дуже вчасно закрили рота. Тепер залишалось обрати: чи просто стояти, дозволяючи себе цілувати, чи відповісти на поцілунок, щоб все виглядало переконливо природним?

Зрештою, бажання переконливості перемогло й Саолін, обвившись руками довкола міцної чоловічої шиї, відповіла на його цілунок, після чого в командора, якщо й було бажання все це зупинити в якийсь момент, то тепер воно явно зникло. Він впинався у розпашілі вуста дівчини своїми – спраглими, мов у мандрівника, що заблукав пустелею і несподівано вийшов до оази, де жадібно тепер спивав життєдайну воду. Ковзав по них язиком, ніби вивчаючи кожен вигин. Полонив. Підкорював. І сам, здається, вже був ладен здатись в полон.

Та, помітивши, що на балконі вони знов самі, Саолін швидко оговталась і, впершись долонями в плечі командора, спробувала його відсторонити, чому він, явно, був не дуже радий, але губи її відпустив, проте, не поспішаючи відсторонюватись повністю. Нахилившись до її вуха, тихо прошепотів:

– Ні слова ні про які іскри, поки ми тут. Палац має вуха в самих непередбачуваних місцях.

– Я зрозуміла, – знов спробувала відіпхнути його дівчина. – Але нас вже ніхто не бачить.

– Мені здавалось – тобі сподобалось, – ніби глузуючи, хмикнув Бреннар, все ще нависаючи над нею.

– Ви надто високої думки про себе! – огризнувшись, Саолін спробувала вислизнути з-під його руки, але чоловік не відпустив.

– Та невже?! – його губи знов опинились надто близько від її. – Тобі є з чим порівнювати? Такий великий досвід?

– Що?.. – на якусь мить завмерши, дівчина різко скинула руку й від душі відвісила ляпаса, при чому, зробила це так несподівано, що навіть командор з його реакцією не встиг зреагувати. Зате встиг відчути, як від її пальців потягнуло димком, і знов огорнув крилами.

Бреннар вже сам не розумів: діяли цього разу його крила самовільно, чи цього хотів він? Перехопивши свою полонянку за руки, чоловік згріб її в обійми та, притулившись щокою до скроні, примирливо зашепотів:

– Все! Все! Заспокойся! Здається, я хильнув зайвого. Пробач.

Саолін нервово вп’ялась пальчиками в його мундир, відчуваючи себе жалюгідною мишкою в пастці. Цей смертоносний командор тіневарти був зараз єдиним острівцем хоч якогось спокою для неї. Що й було найжахливішим, оскільки цей спокій будувався фактично на шантажу: її безпека – його вогонь. І ні краплі щирості. Це означало лиш одне: вона була сама за себе, й покладатись на когось – значить, програти. Вона й так ледве це не зробила, і злість, що затопила її, здавалось, до кінчиків волосся, тепер не провокувала вогонь, а підкорювала, змушуючи його горіти рівно стільки – скільки було потрібно. Або ж стишитись до мінімуму.

– Зі мною все гаразд, – кожне її слово, ніби пронизало крижаними голочками. – Дякую.

Бреннар випустив дівчину з обіймів, окидаючи пронизливим поглядом: не залишилось й сліду від її майже спалаху, що було більш, ніж дивно – так швидко підкорити власну некерованість?! Але вона дійсно не пашіла вогнем.