Розділ 13

Брати з хвилину змагались поглядами, але в подібних змаганнях рідко хто з них перемагав, оскільки впертості було не займати ні одному, ні другому. Зрештою, першим заговорив молодший:

– Ти забув, що я взагалі можу брати навіть більше?

– Це ти забув, що король поки що наш батько, але корона чомусь тисне тобі – не зарано?

Сміх принца був не гучний, зате з дошкульними нотками:

– Рано, чи пізно, але вона все одно дістанеться мені, а не татусевому улюбленцю, котрий стоїть незламним щитом між його короною й тими, хто на неї зазіхає, – злегка передражнюючи, повторив він слова, що не раз чув від батька.

– А ти так певен, що, коли корона опиниться на твоїй голові – їй не знадобиться щит? – хижий посміх на вустах Бреннара теж був щитом – від брата.

– Звісно, знадобиться, – в інтонаціях принца вчувався натяк на якийсь туз в рукаві, але він не квапився його викидати на стіл, смакуючи ситуацію, в якій, як він вважав, перевага була на його боці. – Але, боюсь, на той момент ти вже нікому не зможеш бути щитом.

Якщо Бреннара й насторожили слова брата, то демонструвати це він не збирався:

– Це – погроза?

– Погроза?! – принц удавано злякано округлив очі: – Рідному брату?! – він раптом ляснув себе по лобі і скрушно зітхнув: – Пробач. На половину рідному. Але ж це не має для нас ніякого значення? Правда ж?

– Веране! – рикнувши струснув ним Бреннар, і в його очах спалахнули недобрі вогники.

– Обережніше, братику, – зневажливо викрививши губи, принц різко вхопив командора за зап’ястки, – а то про твій секрет всі дізнаються набагато раніше, аніж він стане дійсно видимим. І татусь не зможе більше пишатись своїм видатним сином. Ти ж не забув, що я володію дуже проникним магічним зором?

Тепер все ставало на свої місця, але принц мав повірити у власну помилку:

– Дуже нестабільним – це я теж пам’ятаю, – Бреннар глузливо смикнув куточками рота. – І що ж тобі примарилось, братику?

В очах принца сяйнули фіолетові іскри, а наступної миті його посмішка вже не була такою зухвалою:

– Хтось встиг поділитись з тобою своєю іскрою? – він побіжно озирнувся на сходи: – Чи не твоя учениця?

Відпустивши брата, Бреннар, намагаючись зробити це максимально невимушено, розсміявся:

– Більшої маячні я ще не чув! – він відійшов до столика і, плеснувши у келих вина, простягнув братові: – Схоже, ти п’єш надто багато бадьорливих, краще б вже вина.

Очі принца звузились, роблячи його погляд жорстким і колючим, але келиха він не торкнувся:

– Ти краще від мене знаєш, що я це бачив. І, повір, знайду, як це довести.

Бреннар зробив ковток напою і відставив посуд на стіл, стримуючи дуже нестерпне бажання плеснути вином в обличчя декому дуже конкретному:

– Одне питання – за що ти мене так ненавидиш? Я б зрозумів, якби спадкоємцем трону був я. Але ж все дістанеться тобі. Де ж я так тобі дорогу перейшов?

Принц наблизився до нього впритул і тихо прошипів, виплескуючи у слова всю свою ненависть:

– А я втомився слухати батькові розповіді про твою досконалість. Втомився від натяків, що, якби не твоє походження, то корона дісталася б тобі. Втомився від вічних повчань, яким треба бути. Просто! Втомився! Від тебе! – останні слова він відкарбував так, ніби хотів вбити їх в брата смертоносними цвяхами.

Бреннар звик до далеко не теплого ставлення молодшого, але не думав, що проблема росте з батькових слів, котрі він, до речі, ніколи не чув:

– Я хоч раз щось подібне тобі казав?

– А не ти намагався мене вчити?! – злостиво рикнувши, принц відштовхнув брата від себе.

– Тільки тому, що вмів. Хіба не ти сам просив про це?

– Це була батькова ідея! – стискаючи кулаки, гарикнув той у відповідь і розвернувся з виглядом, ніби готовий кинутись в бійку просто зараз.

– Ну, то вистави претензію батькові! – не став стримувати розлючених інтонацій і Бреннар. – Я теж втомився доводити тобі, що ніколи не був і не збирався бути тобі ворогом. Але, якщо ти так прагнеш війни, пам’ятай: одного разу перед твоєю короною дійсно може зникнути так їй потрібний щит.

– Тепер ти мені погрожуєш?! – з зухвалістю, вартої підлітка, а не дорослого чоловіка, смикнув підборіддям принц.

– Попереджаю, – процідив брат й хотів ще щось додати, але в цей момент на сходах з’явилась Саолін.

Навіть з нехитрою зачіскою вона виглядала приголомшливо. Треба було віддати належне молодшому братику: сукня, схожа на нічне небо, підсвічене темно-червоним полум’ям, пасувала їй якнайкраще. Вона сама здавалась полум’ям – неземним, неможливим, неймовірним! Грація, з якою дівчина спускалась сходами, була гідною королеви. Хоча, нинішня королева точно програвала їй в цьому.

Й обидва брати просто жерли її очима, забувши і про сварку, і про підступні плани, і про дечиє бажання придушити її ще недавно.

Першим оговтався принц та, підскочивши до сходів, подав Саолін руку:

– Ви – сама чарівність! І перший танок має бути моїм! Нехай цей бал запам’ятається саме нашим паланням!

Бреннар невдоволено поморщився: братик вмів бути уособленням галантності, але, з огляду на почуте, від нього зараз можна було очікувати будь-якого підступу. Залишалось лиш попередити дівчину. Якщо Веран роздивиться в ній заборонений вогонь – всі минулі неприємності його життя здадуться дрібничками.