Розділ 12

Лежачи на ліжку, Саолін спокійно займалась вивченням складних бойових заклять, котрим її не вчив наставник. Зате новий розщедрився видати їй книгу, де докладно розбирались формули, якими користувалась саме тіневарта – а в неї було чимало цікавих секретів. З чого була така щедрість до тієї, кого він з більшим задоволенням спалив би, залишалось лиш здогадуватись. Але втрачати таку можливість вона не збиралась. Тому, всотувала в себе все, що тільки могла.  

Коли ж їй принесли вечерю, сповістивши, що вечеряти вона буде наодинці – навіть пораділа, оскільки споглядати зарозуміле обличчя командора – бажання не було ніякого. Все, що їй від нього було потрібно – знання і пропуск в архів.

Та за кілька хвилин її задоволення було перервано черговою появою управителя і, судячи з його зазвичай непроникного обличчя, щось… чи хтось вивів цього суворого чоловіка з рівноваги:

– Вас хоче бачити Його Високість принц Веран, – ошелешив він дівчину.

Саолін ледь не похлинулась соком:

– Хто?! – вона розуміла, що питання було абсолютно дурне, але воно мимоволі вирвалось першим. – Навіщо? – друге теж було не розумнішим, зважаючи, що навряд принц звітував управителю про мету свого візиту.

– Його Високість мені не доповідали, – цілком очікувано відповів той.

Вона б з радістю відмовилась спускатись вниз, але цей гість був не з тих, кому можна було відмовити. І, якщо він не кращий за свого старшого брата, хай і напівкровного, то нічого доброго можна було не очікувати. Особливо, з огляду на їхню першу зустріч, неприємний осад від якої і досі гірчив у роті.

Кинувши благальний погляд на управителя в пошуках дива, якби той мав можливість сам відправити цього монаршого гостя, і не отримавши його – Саолін поплелась вниз. Ще зі сходів вона побачила фігуру принца, що стояв посеред холу, заклавши руки за спину й щось розглядаючи на одному з вітражів. Його урочисте вбрання більше пасувало б для святкового балу, аніж для звичайної прогулянки, на яку йти з ним, якщо він раптом покличе, Саолін не збиралась.

– Ваша Високосте? – зійшовши з останньої сходинки, дівчина завмерла поруч з нею, залишаючи собі хоча б якийсь простір для втечі, якщо доведеться.

Принц рвучко розвернувся і сяйнув на неї щасливим усміхом:

– Я знав, що застану вас тут. Мій братик навіть не спромігся запросити вас на міський бал в королівському палаці?

Саолін ледь стрималась, щоб не підкинути здивовано брови – про бал вона не чула. Але й давати це зрозуміти принцу – теж не хотіла.

– Я відмовилась – не люблю подібні заходи, – вона не так вже сильно й брехала. З її спонтанними спалахами – тільки по балах було розгулювати. Хоча наставник і мав достатньо знатне походження, але також віддавав перевагу вести більш усамітнений спосіб життя.

Принц наблизився до неї майже впритул, і від нього війнуло дурманливо-солодким ароматом – приємним, але важкуватим, якщо відчувати його довгий час:

– Можливо, тому, що поруч не було когось – хто навчив би отримувати від них задоволення? Вейрі…

– Тамеріс, – представилась вона, обережно ставлячи одну ногу назад на сходинку.

Принц невдоволено поморщився:

– Це нудно! А ім’я?

– Саолін.

– Як приємно звучить! – він обережно торкнувся її червоного пасма і з задоволенням пропустив його між пальцями. – Таке легке, повітряне.

Дівчина стиснулась зсередини, ніби готуючись до стрибка, хоча й розуміла, що ситуація – дурніше нема куди. Відмовляти принцу було начебто неприйнятно, але й погоджуватись вона не збиралась. Та, як тільки набрала побільше повітря у легені, хтось з силою розчахнув вхідні двері, і до холу влетів розтріпаний командор. Він так різко увірвався, що принц мимоволі відсахнувся від неї, одночасно озираючись.

– Веране! – зловісно всміхаючись, наблизився до брата Бреннар. – Ти так спішив нагадати мені про бал? Тільки чомусь вирішив зробити це за моєї відсутності.

– Можливо, тому, що спішив не я, а ти? – принц скосив погляд на дівчину: – І так сильно, що забув про галантність? Як можна було не запросити на бал таке чарівне створіння?!

Саолін благально дивилась на командора, сподіваючись, що він швидко відшиє свого брата, оскільки й сам був практично принцом.

– Вейрі Тамеріс втомилась після занять з бойової підготовки, – дійсно спробував той.

Але принц, схоже, підготувався до всіх можливих відмовок:

– В кареті лежить мій планшет, а в ньому є чудове бадьорливе зілля – до ранку не буде ніякої втоми!

– Ти не гірше за мене знаєш правило: під час інтенсивних навчань – ніяких сильнодіючих бадьорливих! – спробував відтіснити його від дівчини Бреннар.

– Гадаю, від одного разу – нічого не станеться, – хитро всміхався принц, явно не збираючись відступати. – До того ж, я запрошую!

А от тепер він припер їх до стінки: якщо командор і міг відмовити брату без особливих наслідків, то в Саолін такого привілею точно не було, а наживати собі достатньо могутнього ворога їй не хотілось. Щоправда, залишався ще один аргумент, котрий мав переважити всі інші:

– Я не розраховувала потрапити в столиці на бал, Ваша Високосте, тому, навіть не подумала про відповідне вбрання – в мене немає жодної сукні.

Переможна посмішка на обличчі принца свідчила про те, що він дійсно підготувався до всіх можливих варіантів відмови:

– Як майбутній король – я маю дбати про свій народ та передбачати всі його потреби. Цю – я передбачив точно і, як тільки ви дасте свою згоду – сюди принесуть цілком чарівну сукню, котра вам неймовірно пасуватиме.

От тепер Саолін заклякла: вона не могла відмовити принцу, і не могла прийняти від нього подарунок… чи подачку – не мало різниці. А Бреннар лиш вигравав жовнами, готовий зубами перетерти на порох свого братика. І тільки цього їй не вистачало.

– Я не можу прийняти від вас такий… подарунок, – позираючи на похмуро-мовчазного командора, знов спробувала вона скараскатись принца.