Розділ 10

Бреннар дивився на дівчину й обмірковував випадковість їхньої зустрічі: вона дійсно була випадковою, чи варто було розглядати варіант – заздалегідь спланованої? Адже цілком можливо, що його полонянка збиралась дістатись королівського сімейства. В принципі, і дісталась, адже він був його частиною.

З іншого боку – вона сама погодилась підписати договір, за яким не може завдати шкоди владному подружжю та його нащадкам. І він, як ніхто інший, точно знав – розірвати такий договір практично неможливо. В усякому разі, без його згоди. А він її давати не збирався.

Ще міг це зробити жрець храму єдиного фенікса, але до нього потрібно було для початку дістатись, а потім – вмовити, оскільки жерці не спішили благословляти вбивства. Хіба, в крайньому разі. І ось це – він міг дозволити, оскільки верховний жрець сам став на бік бунтівників. Та знову ж, тільки він зміг знищити договір, а для цього його полонянка-учениця має знати шлях до храму єдиного фенікса…

Бреннар замислено постукував пальцем по столу, спостерігаючи за дівчиною, котра досить терпляче очікувала на його відповідь. Якщо в неї дійсно вже є згода верховного жерця на знищення королівської сім’ї, то, або вона – фанатичка, ладна пожертвувати заради мети собою, що тільки підтверджує божевільність вогнефеніксів. Або ж їй, щоб не загинути пізніше, доведеться знову йти до жерця, і вона зможе привести з собою і його. А знайти та знищити одне з головних лігвищ ворогів – дорогого вартує. Після такого вже ніхто не посміє закинути йому про його походження.

– Гаразд, – вже більш спокійно кивнув він, прийнявши рішення пограти за її правилами. – З одним нюансом: ти залишишся в тих самих покоях, а я просто інактивую всі пастки.

– Тобто… – дівчина, схоже, була не надто задоволена почутим, – ви зможете активувати їх в будь-який момент?

– Не провокуй мене – і цього не буде, – поступатись він не збирався.

– А що для вас не провокація?! – з її очей кольору зоряної ночі обурення так і лилось.

– Все, що відбувається в рамках закону.

– Я не порушувала! – вигукнувши, Саолін різко змовкла, згадавши свій спонтанний спалах. – В усякому разі, не збиралась цього робити, – додала вже спокійніше. – Я не розумію, чому артефакт повівся так дивно.

– Хто дав тобі цей артефакт? – цілком закономірне питання, відповідь на яке тягнулась до тих, хто абсолютно свідомо приховував дивні здібності дівчини, котрі з’явились точно не нещодавно.

– Той, хто мені дав артефакт, не має ніякого відношення до бунтівників, – і вона точно розуміла – чим її правдива відповідь загрожує кожному, хто з нею пов’язаний. – Ця людина належить, як і я, до феніксів зоряного пилу.

– Я все одно дізнаюсь, – Бреннар обрав тактику спокійного тиску, оскільки спалах емоцій з обох сторін міг знов привести до небажаних наслідків, а бігати потім ловити її – бажання в нього не було. – Хоча, можеш і не відповідати. Судячи з записів у феніксарії, тебе виховував наставник – Тавальд Ренстар. Він не міг не знати про твою аномалію, – з того, яким ненависним поглядом кинула в нього дівчина – він влучив точно в ціль. Залишалось знайти того Тавальда. – Я вже віддав розпорядження – доставити його в столицю.

– Він – шанована людина у Фейларі! І ніколи не порушував закони! – Саолін скочила з крісла й, спершись руками на стіл, нависла над своїм новим наставником. – Ви ладні хапати людей за кожну помилку, котра ніяк не загрожує королівству?!

Командор поволі звів на неї розлючений погляд:

– Сядь! – рявкнув так, що його голос, здавалось дзенькнув об срібний келих поруч з ним. – Тут я вирішую – кого хапати і що з ним робити! Поки що, це – неофіційне розслідування. Але, якщо ти продовжиш в тому ж дусі – я забуду про власну небезпеку і, повір, ризикну всім, аби знищити кожного, хто посміє зазіхнути на корону!

Дівчина смикнулась від його крику, але виконувати наказ не спішила, так і пропалюючи поглядом ненависного тюремника:

– Все, що мені потрібно – дізнатись правду про себе, – злісно цідила вона слова. – І чхати я хотіла на корону! – та, помітивши, як погрозливо повів бровою офіцер, трохи виправилась: – В тому, сенсі, що мені немає ніякого діла до спроб змінити її місцезнаходження з однієї голови на іншу.

– Сядь! – знов повторив Бреннар і, коли вона нарешті виконала його наказ, припинивши намагатись тиснути на нього ледь не фізично, продовжив більш спокійно: – Гадаю, твій наставник, якраз, зможе достатньо прояснити ситуацію.

– Він підібрав мене вже такою – звідки йому знати, якою я була до переродження? – дівчина не нервувала, коли промовляла саме цю фразу, тож, можливо, вона сама вірила в те, що казала.

– Я з’ясую це, – він ніколи не проводив повноцінних розслідувань: його завданням було – знайти і знешкодити загрозу. Але зайняти місце голови королівської варти – не відмовився б. – В тебе було лиш одне переродження?

Саолін болісно поморщилась:

– Так. Мій попіл дивом не знищило вогняним штормом. Чому – ніхто не знає.

Це дійсно було дивним. Після вогняного шторму не залишалось й порошинки від тих феніксів, хто згоріли в цьому полум’ї. Що могло піти не так саме з нею?

– А до переродження в тебе також проявлялась магія вогнефеніксів?

– Я нічого не пам’ятаю з того, що було до переродження – навіть облич батьків, – її очі спохмурніли фактично до чорноти непроглядної ночі. – Все, що я про них знаю – лиш з записів феніксарія, але там нема жодного слова про будь-яку їхню належність до вогнефеніксів аж до десятого коліна.

Цю інформацію він з’ясував і без неї. Але не міг перший вогонь просто так з’явитись у фенікса, якщо ніхто з його рідні ним не володів. Мало ж щось відбутись! Щось під час переродження? Але без чийогось втручання воно відбулося б звичайним чином. До того ж, вона чомусь повністю втратила пам’ять вже після першого відновлення, що дивувало не менше. І, що найдивніше, він також втратив пам’ять, хоча й не перероджувався. І також після смерті матері. Мозок їх обох вирішив приховати найболючіші спогади?