Розділ 8

Припущення, що командор звертався до неї, Саолін відкинула одразу ж: він все ще був непритомним, тож, його слова були несвідомими. Або ж спрямованими до когось, хто йому марився і навряд чи це була вона. Цікаво, про яку темряву він говорив? Про ту, що поглинала фенікса, коли він втрачав свою іскру? Чи в нього була інша пітьма?

Присівши поруч з ним, дівчина потягнулась до його кишень: десь там міг бути артефакт, яким можна було відімкнути браслет, і вона збиралась це зробити. Тим більше, що в неї з’явилась одна цікава ідея, котра мала б гарантувати їй безпеку, навіть, якби цей тип розірвав договір щодо її учеництва. А для цього вона мала обернутись феніксом і, бажано, якомога швидше, поки офіцер не отямився.

Але, на жаль, у зовнішніх кишенях нічого корисного Саолін не знайшла, тому, обережно розстебнувши кітель, почала перевіряти внутрішні, і в одній з них таки виявився срібний ромб, котрий треба було вкласти у виїмку на браслеті, що вона одразу ж і зробила. Почулось тихе клацання, й обмежувач злетів з її зап’ястка.

Бажання втекти, оскільки вже ніщо не змогло б утримати в місті, настирно зашкреблось всередині, нашіптуючи, що це – найбезпечніше рішення. Й Саолін вже хотіла з ним погодитись, але командор знов застогнав:

– Не йди…

Сердито рикнувши, дівчина скочила на ноги. Одні слова її не зупинили б, але і в них, і в стиснутих, ніби від болю губах чоловіка було дійсно стільки туги, що вона потім сама себе закатувала б, якби втекла. Залишалась дрібниця – обернутись феніксом й вичавити з себе сльозу. Щиру сльозу! Хоча, зараз їй справді було чомусь шкода цього жорстокого командора: тепер, коли на його обличчі не було напускної суворості, він здавався навіть трохи беззахисним.

Тому, випустивши свою сутність на волю, Саолін запустила трансформацію. Це зайняло якийсь час, оскільки скидати з себе одяг їй не хотілось: залишитись знов без нічого в момент, коли командор отямиться – було сумнівним задоволенням. Обернувшись нарешті птахом, вона підлетіла до голови чоловіка й схилилась над його обличчям, дивуючись тому – якими м’якими зараз здавались його риси. Але милування не змушувало плакати – потрібні були інші емоції. І в цей момент він знов лихоманково зашепотів:

– Не йди, мамо… Забери мене…

Почуте вдарило в саме серце: він теж втратив матір. Можливо, якби вона була жива, його жорстокість не набула б таких розмірів. Можливо, він взагалі не став би командором тіневарти, і їхні шляхи ніколи не перетнулися. Можливо… Але зараз він просив порятунку від темряви, й Саолін здавалось, що вона знала – яка саме його захопила.

Прозора, з золотавими іскорками всередині, сльоза злетіла з пташиного ока і впала на його гарно окреслені вуста. Мить, й вона розтеклась губами, змушуючи командора інстинктивно злизати з них вологу. Цього було достатньо, і дівчина повернулась до людського вигляду.

З хвилину не відбувалось нічого, окрім незначного світіння губ Бреннара, та, коли воно згасло, він розплющив очі. Саолін насторожено спостерігала за ним: в якийсь момент на його обличчі навіть усмішка майнула, але це було надто швидкоплинно, і з підлоги підвівся вже звичний командор тіневарти. Його досить недобрий погляд знов обіцяв неприємності, і дівчина заговорила першою:

– Ви порушили договір. Тому, не треба звинувачувати мене в тому, що самі поставили підпис під зобов’язанням не завдавати мені навмисної шкоди. А на тренування це точно не походило.

Командор не відповідав: він намагався зрозуміти – що не так. І в тому, що за час його непритомності щось змінилось – він був певен. Та й підтвердження знайшлось швидко – браслет, котрий валявся на підлозі.

– Ти посміла ритись в моїх кишенях?! – підскочивши до дівчини, Бреннар все ж встиг вхопити її за плечі, але так і завмер, пам’ятаючи про наслідки.

– В мене не було вибору, – надто спокійно реагувала та. – Ви просили про допомогу.

– Що?! – його аж заціпило, й довелось прокашлюватись, аби мати змогу говорити далі. – Просив, бувши непритомним?!

– Так! Просили вивести з темряви!

З того, як смикнулась його щока, Саолін збагнула, що щось про свою пітьму він все ж знав. І вона його мучила. Та слідом за цим командора пересмикнуло вже всього:

– Що ти зробила? – він здогадувався, але хотів впевнитись точно, все ще сподіваючись, що його здогадка просто надумана.

– Те, що зазвичай роблять, коли у фенікса загасає його іскра, – надто безстрашно, щоб це було правдою, подивилась йому в очі дівчина. – Поділилась своєю.

Пальці командора на її плечах почали стискатись сильніше, але він раптом взагалі відпустив її, ледь не віджбурнувши, і відскочив до вікна, спираючись обома руками на підвіконня:

– Я тебе вб’ю! – прохрипів він звідти.

– А ви тепер не можете, – досить єхидно і з нотками тріумфу заявила Саолін. – Навіть, якщо розірвете договір.

– Повіррр, – розлючено прогарчав командор, озираючись на неї, і в його погляді була справжня обіцянка смерті: – Я знайду спосіб.

– Гаразд, – вона розуміла, що сперечатись з ним – тільки ще більше розізлити. – А, поки ви будете шукати, я ж маю право на останнє бажання?

– Знущаєшся?! – весь його вигляд говорив про те, що їй не про бажання варто було думати, а про бодай якийсь мізерний шанс вижити, хоча, їй його навряд чи нададуть.

– Хіба в мене не може бути зовсім малесенького права дізнатись – чому я така?

Бреннар повністю розвернувся до неї, але наближатись не став:

– Ну, хіба що в якості останнього бажання, оскільки питань там надто багато.

Саолін хижо всміхнулась:

– Тоді, це буде останнє бажання для нас двох, адже то була не просто сльоза фенікса – то була щира сльоза.

Обличчя командора ледь не зчорніло від почутого і, на короткий час, він явно втратив контроль над собою. При чому знов настільки, що тінь його крил вкотре потягнулась до дівчини. Але цього було замало: від неї до нього потягнулась її крилата тінь.