Розділ 8

Припущення, що командор звертався до неї, Саолін відкинула одразу ж: він все ще був непритомним, тож, його слова були несвідомими. Або ж спрямованими до когось, хто йому марився і навряд чи це була вона. Цікаво, про яку темряву він говорив? Про ту, що поглинала фенікса, коли він втрачав свою іскру? Чи в нього була інша пітьма?

Присівши поруч з ним, дівчина потягнулась до його кишень: десь там міг бути артефакт, яким можна було відімкнути браслет, і вона збиралась це зробити. Тим більше, що в неї з’явилась одна цікава ідея, котра мала б гарантувати їй безпеку, навіть, якби цей тип розірвав договір щодо її учеництва. А для цього вона мала обернутись феніксом і, бажано, якомога швидше, поки офіцер не отямився.

Але, на жаль, у зовнішніх кишенях нічого корисного Саолін не знайшла, тому, обережно розстебнувши кітель, почала перевіряти внутрішні, і в одній з них таки виявився срібний ромб, котрий треба було вкласти у виїмку на браслеті, що вона одразу ж і зробила. Почулось тихе клацання, й обмежувач злетів з її зап’ястка.

Бажання втекти, оскільки вже ніщо не змогло б утримати в місті, настирно зашкреблось всередині, нашіптуючи, що це – найбезпечніше рішення. Й Саолін вже хотіла з ним погодитись, але командор знов застогнав:

– Не йди…

Сердито рикнувши, дівчина скочила на ноги. Одні слова її не зупинили б, але і в них, і в стиснутих, ніби від болю губах чоловіка було дійсно стільки туги, що вона потім сама себе закатувала б, якби втекла. Але було ще щось, що вона випускала з виду – треба було лиш роздивитись і, змінивши зір на магічний, вона розстебнула сорочку на грудях командора і втупилась в них, намагаючись побачити його внутрішній вогонь – вогонь фенікса. Вогонь, котрий почав згасати… Це було катастрофою для кожного фенікса. Втратити своє полум’я – що втратити себе!

Залишалась дрібниця – обернутись феніксом й вичавити з себе сльозу. Щиру сльозу! Хоча, зараз їй справді було чомусь шкода цього жорстокого командора: тепер, коли на його обличчі не було напускної суворості, він здавався навіть трохи беззахисним. Вона пам’ятала, як він з нею поводився. Пам’ятала його лють і ненависть, котру вона не заслужила. Але чому в її душі скреблось щось, що змушувало врятувати ворога?! В неї не було відповідей. Та й шукати їх вона зараз не збиралась: поки він не отямився – вона поверне йому його вогонь, а собі – свободу.

Тому, випустивши свою сутність на волю, Саолін запустила трансформацію. Це зайняло якийсь час, оскільки скидати з себе одяг їй не хотілось: залишитись знов без нічого в момент, коли командор отямиться – було сумнівним задоволенням. Обернувшись нарешті птахом, вона підлетіла до голови чоловіка й схилилась над його обличчям, дивуючись тому – якими м’якими зараз здавались його риси. Але милування не змушувало плакати – потрібні були інші емоції. І в цей момент він знов лихоманково зашепотів:

– Не йди, мамо… Забери мене…

Почуте вдарило в саме серце: він теж втратив матір. Можливо, якби вона була жива, його жорстокість не набула б таких розмірів. Можливо, він взагалі не став би командором тіневарти, і їхні шляхи ніколи не перетнулися. Можливо… Але зараз він просив порятунку від темряви, й Саолін здавалось, що вона знала – яка саме його захопила.

Прозора, з золотавими іскорками всередині, сльоза злетіла з пташиного ока і впала на його гарно окреслені вуста. Мить, й вона розтеклась губами, змушуючи командора інстинктивно злизати з них вологу. Цього було достатньо, і дівчина повернулась до людського вигляду.

З хвилину не відбувалось нічого, окрім незначного світіння губ Бреннара, та, коли воно згасло, він розплющив очі. Саолін насторожено спостерігала за ним: в якийсь момент на його обличчі навіть усмішка майнула, але це було надто швидкоплинно, і з підлоги підвівся вже звичний командор тіневарти. Його досить недобрий погляд знов обіцяв неприємності, і дівчина заговорила першою:

– Ви порушили договір. Тому, не треба звинувачувати мене в тому, що самі поставили підпис під зобов’язанням не завдавати мені навмисної шкоди. А на тренування це точно не походило.

Командор не відповідав: він намагався зрозуміти – що не так. І в тому, що за час його непритомності щось змінилось – він був певен. Та й підтвердження знайшлось швидко – браслет, котрий валявся на підлозі.

– Ти посміла ритись в моїх кишенях?! – підскочивши до дівчини, Бреннар все ж встиг вхопити її за плечі, але так і завмер, пам’ятаючи про наслідки.

– В мене не було вибору, – надто спокійно реагувала та. – Ви просили про допомогу.

– Що?! – його аж заціпило, й довелось прокашлюватись, аби мати змогу говорити далі. – Просив, бувши непритомним?!

– Так! Просили вивести з темряви!

З того, як смикнулась його щока, Саолін збагнула, що щось про свою пітьму він все ж знав. І вона його мучила. Та слідом за цим командора пересмикнуло вже всього:

– Що ти зробила? – він здогадувався, але хотів впевнитись точно, все ще сподіваючись, що його здогадка просто надумана.

– Те, що зазвичай роблять, коли у фенікса загасає його іскра, – надто безстрашно, щоб це було правдою, подивилась йому в очі дівчина. – Поділилась своєю.

Пальці командора на її плечах почали стискатись сильніше, але він раптом взагалі відпустив її, ледь не віджбурнувши, і відскочив до вікна, спираючись обома руками на підвіконня:

– Я тебе вб’ю! – прохрипів він звідти.

– А ви тепер не можете, – досить єхидно і з нотками тріумфу заявила Саолін. – Навіть, якщо розірвете договір.

– Повіррр, – розлючено прогарчав командор, озираючись на неї, і в його погляді була справжня обіцянка смерті: – Я знайду спосіб.

– Гаразд, – вона розуміла, що сперечатись з ним – тільки ще більше розізлити. – А, поки ви будете шукати, я ж маю право на останнє бажання?

– Знущаєшся?! – весь його вигляд говорив про те, що їй не про бажання варто було думати, а про бодай якийсь мізерний шанс вижити, хоча, їй його навряд чи нададуть.